Бібліотека душ

— Що це таке? — перепитав я, витріщившись на істоту. Здавалося, що вона всуціль складається з шерсті й пазурів.

— Не знаю, — відповів асистент. — Але вона вас підстерігала.

Раніше я нічого подібного не бачив. У потвори було пухке тіло, зуби-ікла і велетенські вибалушені очі, та навіть вони здавалися волохатими. Я подумав, що, мабуть, її туди посадив Коул. Можливо, він очікував, що його брат діятиме за таким планом, і влаштував пастки на всіх коротких шляхах, які вели до його Панконтуркону.

Води струмка забрали з собою тіло.

— Бентам казав, що в нього нема зброї, — відзначила Емма.

— У нього й нема, — відповів помічник. — Це мій пістолет.

Емма подивилася на нього з надією.

— А можна, ми позичимо?

— Ні. — Він сховав зброю. І вказівним пальцем показав на печеру. — Ідіть через неї. А далі підете тим самим шляхом, яким ми сюди прийшли. І опинитеся у витворів.

— А де будете ви?

Він сів у сніговий замет.

— Тут.

Я подивився на Емму, вона відповіла таким самим поглядом; ми обоє щосили намагалися приховати свою вразливість. Намагалися наростити довкола серця броньований щит. Від того, що ми можемо побачити. Зробити. Що можуть заподіяти нам.

Я спустився течією струмка і допоміг зійти Еммі. Від крижаної води німіли ноги. Нахилившись, щоб зазирнути в печеру, я побачив, як углибині тьмяно зблискує світло. Ще один перехід із темряви на світло, псевдонародження.

Скидалося на те, що інші зубаті потвори всередині не чигають, тому я обережно спустився у воду. І одразу ж від крижаної температури перехопило подих. Я почув, як охнула від того самого в мене за спиною Емма, ухопився за край входу в печеру і ковзнув досередини.

Коли ти занурений у холодну стрімку воду, то відчуваєш такий біль, ніби все твоє тіло колють голками. Будь-який біль спонукає йти вперед, а такий — і поготів; я спритненько проштовхався крізь водяний тунель, дряпаючись по слизькому гострому камінні й низьких виступах. Вода заливала мені обличчя, я мало не похлинувся. Та потім нарешті вибрався і допоміг Еммі.

Удвох ми вистрибнули з крижаного струмка й роззирнулися навколо. Тут усе було точнісінько таким самим, як і на тому боці печери. От тільки помічника вже не було, і гільз на снігу, і відбитків ніг. Ми неначе увійшли в дзеркало й потрапили до світу, який у ньому відображувався, за винятком кількох деталей.

— Ти весь посинів, — сказала Емма, підтягла мене на берег і міцно пригорнула до себе. По тілу розлилося її благодатне тепло, і в занімілі кінцівки поволі поверталися відчуття.

Ми пішли, тим самим шляхом, яким прийшли до печери. Відшукали дорогу крізь колючі зарості ожини, нагору пагорбом, повз водоспад — усе в ландшафті залишалося незмінним, от тільки «СЮДИ», дороговказу, який для нас поставив Бентам, тут не було. Контур йому не належав.

Ми знову потрапили в лісочок. Перебігали від дерева до дерева, ховалися за стовбурами, поки не дійшли до того місця, де доріжка закінчувалася й переходила в долівку, а потім — у кімнату, що ховалася за переплетеним віттям пари ялин. Але ця кімната відрізнялася від Бентамової. У ній усе було по-спартанському: без меблів, жодних шпалер у маки, а підлога й стіни виявилися гладенькими бетонними. Ми ступили досередини й навпомацки пошукали в темряві двері. Я вів по стіні руками, аж поки не зачепився за маленьку вкорочену ручку.

Ми попритулялися вухами до дверей і послухали, чи не звучать за дверима голоси або кроки. Але я чув лише притлумлені відлуння.

Повільно, обережно, я прочинив у дверях шпарину. Помалу висунув у отвір голову і визирнув назовні. Та побачив широкий вигнутий хол, лікарняно чистий й сліпучо яскравий. У його гладеньких стінах випиналися високі чорні, немов у склепі, двері; десятки дверей карколомно завертали за вигин стін.

Ось вона, витвірська вежа. Ми все-таки проникли в печеру до лева.

* * *

Я почув наближення кроків. Швидко втягнув голову в кімнату. Зачиняти двері часу вже не було.

Крізь щілину я помітив білий спалах, коли повз нас пройшов чоловік. Рухався він швидко, вбраний був у білий лабораторний халат і йшов, уткнувшись носом у папірець, який тримав у руці.

Мене він не помітив.

Я дочекався, поки віддаляться його кроки, а потім протиснувся в хол. Одразу ж за мною вийшла Емма і причинила за нами двері.

Ліворуч чи праворуч? Зліва підлога забирала трохи вгору, справа — опускалася донизу. Якщо вірити Бентамові, ми перебували в Коуловій вежі, а от його полонених утримували не тут. Нам потрібно було вибратися назовні. Отже, вниз. Униз і праворуч.

Ми повернули направо, обіймаючи внутрішню стіну, бо коридор спіраллю спускався донизу. Гумові підошви моїх черевиків порипували. Доти я цього звуку просто не помічав, але в тяжкій тиші коридору з товстими стінами кожен крок змушував зіщулюватися.

Ми трохи просунулися вперед, та раптом Емма напружилася й притулила мені руку до грудей, щоб зупинити.

Ми прислухалися. Тепер, коли наші кроки стихли, ми почули інші — вони долинали спереду й були вже близько. Ми притьмом кинулися до найближчих дверей. Ті відчинилися дуже легко, ми пірнули всередину, зачинилися й спинами попритулялися до дверей.