Бібліотека душ

І коли ми вже збиралися йти, до кімнати поспіхом увірвалися Матінка Пилок і Рейналдо.

— Матінка Пилок хоче тобі щось дати, — повідомив юнак, і жінка простягла мені маленький предмет, загорнутий у тканину.

Бентам сказав їм, що зараз не час для подарунків, але Рейналдо наполягав.

— Якщо потрапите в неприємності, — вклав він ту річ Еммі в долоню, — відкрийте.

Емма відгорнула цупку тканину. Та маленька річ, що лежала всередині, спочатку видалася шматком крейди. Аж поки Емма не покатала її на долоні.

На ній було дві кісточки й маленький пофарбований ніготь.

Мізинець.

— Даремно ви це, — похитав головою я.

Рейналдо побачив, що ми не зрозуміли.

— Це Матінчин палець, — пояснив він. — Розітріть його і використовуйте, коли знадобиться.

Еммині очі стали круглими від подиву, а рука трохи опустилася, неначе палець раптом поважчав утричі.

— Я не можу прийняти, — мовила вона. — це занадто.

Матінка Пилок простягнула руку (вона вже стала меншою, ніж раніше, і ту кісточку, біля якої раніше був мізинець, вкривала пов’язка) і зімкнула Еммині пальці на подарунку. Потім щось пробурмотіла, а Рейналдо переклав:

— Можливо, ви з ним — наша остання надія. Якби могла, я б віддала вам хоч усю руку.

— Не знаю, що й сказати, — мовив я. — Дякую.

— Використовуйте ощадливо, — застеріг Рейналдо. — Помалу їдеш — на довше вистачить. А, ще вам знадобиться оце. — Із задньої кишені джинсів він витяг дві маски від пилу і підняв їх за поворозки. — Інакше поснете разом із ворогами.

Я знову йому подякував і маски взяв. Матінка Пилок злегка нам уклонилася; її неосяжна спідниця замітала підлогу.

— А тепер нам справді час іти, — нагадав Бентам, і ми залишили Пі-Ті в товаристві цілителів та двох ведмежат, які прибігли ніжно тулитися до свого старшого родича, що занедужав.

Ми повернулися нагору, в коридор із контурами. А коли перетнули сходовий майданчик, я відчув секундне запаморочення — раптово накотила хвиля млості, як на краю урвища, бо до мене дійшло, де я стою, і за вісімдесятьма сімома дверима — вісімдесят сім різних світів і всі вони відкриті для нас, тягнуться в нескінченність і з’єднуються з цим коридором ниточками, ніби нерви — зі стовбуром мозку. У найближчі хвилини ми зайдемо до одного з них і, можливо, ніколи не вийдемо. Я відчував, як борються в мені через це старий і новий Джейкоби, жах і збудження напливали на мене упереміж.

Бентам швидко крокував, спираючись на ціпок, і говорив, говорив, говорив. Казав, якими дверима скористатися і де знайти двері за тими дверима, які ведуть на Коулів бік контуру, і як знову вибратися в машину Панконтуркону всередині твердині. Усе це було дуже складно й заплутано, але Бентам божився, що маршрут короткий і на ньому повно дороговказів. А щоб стовідсотково гарантувати, що ми не заблукаємо, він відправить з нами свого помічника. Того викликали з машинного відділення, і він стояв, поки ми прощалися, насуплений і мовчазний.

Бентам потис нам руки.

— Бувайте, хай щастить і дякую, — сказав він.

— Не дякуйте завчасно, — відповіла Емма.

Помічник відчинив одні двері й чекав біля них.

— Поверніть мою сестру, — попросив Бентам. — А коли знайдете тих, хто її утримує у неволі… — Здійнявши руку, він так стиснув кулак, аж зарипіла шкіра його рукавички. — Не щадіть їхніх почуттів.

— Не будемо, — пообіцяв я і зайшов у двері.

Розділ сьомий

Слідом за Бентамовим асистентом, повз звичайне умеблювання, крізь четверту стіну, якої не було і назовні, в густі непролазні хащі вічнозелених дерев. Була середина дня пізньої осені чи ранньої весни, у прохолодному повітрі розливалися пахощі деревного диму. Під ногами в нас похрускувала вторована стежка, насвистував птах, і тихо, проте наполегливо піднімався шум води, що десь падала. Помічник Бентама говорив мало, і нас це цілком влаштовувало; ми з Еммою були дуже напружені й не хотіли ні з ким базікати ні про що.

Пройшовши стежкою крізь зарості дерев, ми вийшли на дорогу, яка завертала за гору. Виснажений ландшафт із сірого каміння та клаптів снігу. Далекі сосни скидалися на ряди настовбурченої щетини в зубній щітці. Ми припустили підтюпцем, обережно, щоб не втрачати сили завчасно. За кілька хвилин ми обігнули поворот і опинилися перед стіною води, що з гуркотом падала донизу.

Тут стояв один з дороговказів, які обіцяв Бентам. «СЮДИ» було написано на ньому — чітко і ясно.

— Де ми? — спитала Емма.

— В Аргентині, — відповів помічник.

Виконуючи вказівки, ми пішли стежиною, що поступово заростала деревами й чагарниками. Ми прокладали собі шлях крізь зарості ожини й насилу йшли далі, і в міру нашого просування стихав і гуркіт води. Біля маленького струмка стежка закінчувалася. За течією струмка ми пройшли кількасот ярдів, поки й він не урвався. Вода стікала у низовину, вхід до якої губився в папоротях і моху. Помічник уклякнув на березі струмка і відгорнув запону бур’янів — та й застиг нерухомо.

— Що це? — пошепки спитав я.

Помічник дістав з-за пояса пістолет і тричі вистрелив у просвіт. А відповіддю на це був крик, від якого холола в жилах кров. В струмок викотилась якась потвора. Мертва.