Биті є. Гоцик (Повністю)

Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру — стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, — а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…

— Ти… Ти… сука! — тільки й кинув Петрові. Пішов геть.

— Ей, гаджьо! — гукнув той Гоцикові вслід. — Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…

Гоцик зціпив щелепи — що казати?! Хотів би…

Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.

— Поїду навчатися на кого-небудь, — сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло — котися, куди подалі.

— А за свинями мені одному ходити? — буркнув тато. Тільки підштовхнув.

Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся — твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.

— На кобил переключився, — казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!

А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки — без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат — намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер — та скоріше, мать твою, бо усцимося! — а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?

Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.

Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями — роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу — ну, скільки можна?! — припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже — не вирватися, якби і захотіла яка.

Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою — радій, мамо! — і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:

— Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.

Ненька усміхнулася войовничо.

— Та щоб я здохла! — взялася валізу пакувати.

— Куди?! Ти здуріла, Наталю? — збентежився тато.

— Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, — усе з тою ж посмішкою приклеєною.

— Хай сам на своє навчання заробляє!

— Ой, хоч не мели дурного! — розсердилася.

Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.

— Кльово! Буду до тебе приїжджати.

— А мене на кого кидаєш?! — гірко мовив тато.

— На куму! — віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980-го — у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!

Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.

— Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.

А ненька у відповідь — про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей — собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання — поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.

— А господарство на кого?! — сказав тато. — На свиней?!

— То продавай свиней і чекай, — ненька просить.

— Нема чого мені там робити, — відрубав тато.

Мама схлипнула. І — гайда.

Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав — похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.

Гоцик і тато сиділи біля столу — про що розмовляти?!

— До осені вдома будеш? — запитав врешті тато.

— А що тут робити? — буркнув Гоцик.

— За свинями поможеш ходити…

Гоцик визвірився.

— Та хай вони повиздихають!

— Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.

— Аби давали, мама б не поїхала…

Тато брови звів, очима у скатертину.

— Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.

Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.

— Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…

Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.

— Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.