Биті є. Гоцик (Повністю)

— А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! — ярився.

— Так чого ж приїхав?! — запитав тато від порога.

— А більше не приїду!

Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі — точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.

— От і домовилися, — сказав, як каміння на синову душу накидав.

— Та пішов ти… — гаркнув Гоцик, підскочив. — Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!

Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:

— Як мій старий?

— Та нічого… Знай вошкається по господарству.

— Про мене не питає?

— Ви, Гоценки, небалакучі…

— Значить, не питав, — робив неприємний висновок Гоцик, супився. — А я чого питаю?! Воно мені треба?.. От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?

— Сам піди…

— Сам, сам… — Гоцик дратувався, штовхав Броньку — усохни! — знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.

До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.

— Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, — сказав зухвало. — А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?

— Козел! — хлопці кинулися на Гоцика.

Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих — зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?.. А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!

До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом — Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала — відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.

Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…

Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай — тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…

Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?.. Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, — гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! — сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?.. Яка лажа! В дупу припікало.

Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву, скептично чухав поглядом потилиці однокурсників — бач, як мордуються! П’ятий курс. Зі шкіри пнуться, наче то гарантує квиток у щастя. А щастя — то що?

— А-а-а… Філософія — не філологія. Приміром, стілець. З точки зору філологів — предмет меблів, на якому сидять, — варнякав філософ Морган, що Гоцик з ним з першого курсу закладав при нагоді. — А як розмірковувати про стілець філософськи, такі різні тези вимальовуються. Стілець — як перепочинок на довгому шляху. Як останній притулок, що уже як приліпився до нього, не відірвешся. Як спасіння. Як прояв індивідуальності — двом на ньому не сидіти. Як статус — ну, не крісло ж! Як прояв слабкодухості — вічний полон мрій. Але я б заборонив стільці…

— Навіщо? — ніколи у Гоцика з Морганом тверезого спілкування не виходило.