Биті є. Гоцик (Повністю)

Горілки! Багато! Перехилити пляшку. З горла! Щоб мізки вщент, лють назовні: вбити безпорадність, поки безпорадність не вбила.

Кам’яні сходи якоїсь фортеці… Пальми віялами. Місцевий люд зиркає підозріло, та не чіпає дивного мандрівника: тулиться до сходинок, мов той божевільний, куйовдить волосся, гиркає.

— Ей! Людино… Тобі погано? — українська мова звучить за метр від Гоцика.

Підводить очі: худа дівчина в потертих джинсах дивиться зацікавлено.

— А ти тут… звідки?

— Я… всюди…

— Гоцик.

— Це ім’я?

— Тобі не однаково?

— Однаково. А мене тут звуть Ясмін.

— А вдома як звали?

— Ясею… — Дівчина дивно регоче, сідає на сходинки поряд із Гоциком. — Тобі погано?

— Тут горілку продають?

— Як і всюди…

— Купи мені багато горілки.

Гоцик лізе до кишені, дістає пожмакані євро — так і не взяли грошей добрі фермери Дієго й Агуеда. Чи то всі, хто на землі живе, святі? От і синьйор Бонвіссуто у своїй Італії… Ех, шкода сокирку погубив! Була б пам’ять про гарну людину.

— На всі? — дівчина жваво хапає гроші. — Я собі трохи лишу?

— Їж! У мене ще є…

— Багато?

— Горілки хочу!

— Ага!

Дівчина біжить сходами долу. Гоцик дивиться їй услід. Така худа! Треба було з нею піти, бо як ту горілку дотягне?.. Думка обривається. Перед очима сумний тато, глибоке декольте, білі шорти старого пердуна Джало Алмейди…

Рипить зубами, хитається: блін, хіба повернутися і ноги козлу повисмикувати?!

Ясмін повертається скоро. Тягне на спині целофановий пакет, регоче, як божевільна.

— Пляшки дзеленчать! Чуєш?

— Давай сюди!

— Е! Ти що?! Тут не можна! За хвилину поліцейські наскочать!

— А де можна?

— Ходімо!

Бруковані тротуари вигинаються, наче дівки під хлопцями, апельсини на гілках — голими цицьками. Мамо! Мамо… Ну, ти утнула! Дорога повертає до моря. Чи до океану, хай би він… За спиною залишаються жовтогарячі дахи Сініша. Пустинний берег вкритий целофаном, порожніми пляшками, обгортками…

— Тут можна!

Гоцик киває. Мовчки дістає з пакета пляшку горілки. Відкорковує, перехиляє. Буль-буль-буль із горла. Нема пляшки. Роззирається спустошено, ховає порожню пляшку у пакет. Дістає другу. «Не бере!» — холодно констатує подумки.

— Ти чудний!

Яся сидить на піску, курить довгу дивакувату трубку з круглою ямкою на кінці.

— Хочеш? — простягає Гоцикові.

— Що це?

— Хеш. Хліб.

— Гашиш?

— Будеш? — Яся усміхається розслаблено. — На твої купила.

— Травися, чортику…

— Ідіот!

— Пішла звідси!

— Я?! — Яся дивиться крізь Гоцика, мружить очі. — Дай грошей!

Гоцик хитається, ковтає з пляшки. Падає поряд із Ясею.

— Якого ти тут трешся? Теж океану захотілося?

— Океан всюди…

— Ти звідки?

— З Києва.

— Вдома є хто?

— Мама. Бабця. Малий.

— Брат?

— Син.

Гоцик збуджується до люті, грубо штовхає дівчину.

— Коза!

— Дай грошей!

— Зароби!

— Добре. Що робити? — Яся регоче, кашляє, падає на пісок. Завмирає.

Гоцик напружується, штовхає Ясю черевиком.

— Е! Коза…

Яся не рухається. Гоцик нахиляється до дівчини, ллє з пляшки горілку — просто у писок. Дівчина відкатується убік, сідає на піску.

— Що ти робиш, потворо?!

— Чуєш, коза. Тобі скільки років?

— Двадцять три.

— І давно тиняєшся?..

— Чотири роки.

— Поїхали додому…

Яся хитає головою, як китайський порцеляновий бовдурчик.

— Дай, дай, дай… Даси грошей — поїду додому.

— Добре.

Гоцик перехоплює Ясину руку: дівчина вже тягнеться до рюкзака.

— У чому справа?!

По-хазяйськи спокійно відкриває торбину, дістає золотий зливок.

— Бачила? Поїдеш зі мною — не пошкодуєш. Ти чого хочеш?

Яся усміхається неадекватно. Спинається на ноги. Суне геть.

— Тільки нікуди не йди, — гукає.

— Ти куди?

— По лахи.

— Не барися. Скоро вечір…

Дівчина побігла берегом до міста. Гоцик зиркнув на горілку, зітхнув: пити не хотілося. Тверезіти — також. Втопив очі в океанській воді: мамо, мамо… За що тебе убивати? За те, що сама мене вбила?! Треба б Ілії сказати: забудь, хай живе бухгалтер…

У сечовому міхурі штрикнуло. Підвівся важко. Хотів було нахабно насцяти в океан. А чи просто — посеред безлюдного брудного берега. Та чогось передумав. Покинув рюкзак посеред піску, посунув до чималої зграї приморських сосен з довгими темно-зеленими голками на узгір’ї.

Довго поливав сосну під корінь. Врешті застібнув штани, притулився до деревини.

— Отакі справи, — п’яно проварнякав їй.

Зітхнув, глянув на берег. У перших сутінках до рюкзака сунули троє: худа Яся йшла попереду, за нею непевно волочилися — ніби всі шарніри розхиталися! — двійко хлопців.

Гоцик зсунув брови. Міцніше притулився до сосни.

Яся побачила рюкзак, побігла.

— Там! Там золото!

Хлопці перезирнулися, рвонули вперед. Яся вже упала на коліна перед рюкзаком, рвала його, витрушувала. На пісок випав золотий зливок. Яся учепилася в нього.

— Я ж казала! А ти не вірив! — горлала, била долонькою по щоці худого високого хлопця зі світлою шевелюрою.

Хлопець тріпонувся усім тілом.

— Ясмін, сучка! Не торкайся мене!

— Ідіот! Ми багаті! Де твій ніж?! Убийте! Убийте його… Він тут! Він десь тут, — горлала-хрипіла, каталася по піску. — Ей! Земляче! Ти де? — реготала, мов навіжена.