Биті є. Гоцик (Повністю)

Гоцик підхопив рюкзак і гайда. Від Севільї до португальського Сініша — шапкою докинути. Вийшов на околицю міста, дістав мобільний… Матюкнувся і… набрав рома Пауло.

Слів не добирав.

— Андалусійців купити хочу. Андалусійців не продав?

— Ні.

— Камінь маю… справжній. Ви де?!

Табір саме трусив туристів на узбережжі Кадиської затоки поблизу Коста-де-ла-Луз: ворожив, торгував сувенірами і наркотою, цупив гаманці і витанцьовував фламенко.

Гоцик усміхнувся люто: ну, вже зовсім трохи почекай, мамо. Я… миттю!

Гоцик упевнився в головній ідеї звичайного буття: по землі бажано ступати босими ступнями, аби не втрачати з нею зв’язку, рухатися тільки пішки, бо то і є природна швидкість, з якою варто йти по життю. Та нині звичайне життя зникло. Нині било у дзвони надзвичайне.

До Кадиського узбережжя дістався на таксі вже проти ночі. Відшукав поміж пагорбів неподалік дюн і соснових лісків скупчення старих автівок з фургончиками, причепами і трейлерами.

— І ви тут… — гірко усміхнувся, побачивши під соснами двох сумних сірих коней.

Завмер на верхівці дюни поблизу табору. Ночі чекав. Плану не було. Відступати не збирався. Напружено вдивлявся у млявий рух у циганському прихистку: декілька чоловіків лежали під соснами, молода вагітна жінка лупцювала маля, а те видиралося, верещало. Тільки надвечір до табору потягнулися роми. Жінки тягли на собі важкі торби з товаром, що, певно, увесь день втюхували його заїжджим туристам. Під’їжджали автівки з відкритими фургончиками замість салонів — ущент набиті хітанос. Роми ґелґотіли, вивалювали крам, розбирали по фанерних домівках.

Ніч ковтала світло, та неспокійні роми й не збиралися спати. Запалало вогнище, зазвучала гітара. У хиткій тиші молодий циган сумно і проникливо співав про «корасон»…

— Суки ви, суки… — прошепотів Гоцик знічено. Наче вривався на чужу територію зі своїми правилами. Наче засумнівався. Наче не мав права мститися…

Плану так і не з’явилося. Відступати… передумав.

Табір заснув далеко за північ. Догоряли дрова багаття, місяць визвався присвітити місце забави. Псів не видно. Коні на місці. Гоцик затамував подих, пішов до табору.

Віднайшов андалусійців.

— Вибачте…

Перерізав шкіряні паски, що ними коней прив’язали до сосен. Ляснув їх по боках.

— Геть! Геть!

Коні відсахувалися здивовано, не іржали, мовчали. Відступали від сосен, від незрозумілої хижої людини.

Гоцик напружився, тихо пішов до автівок. У відкритому причепі однієї — купа лахміття, схожа на секонд-хенд. Підхопив ще червону вуглинку з багаття, закинув у причіп — лахміття задиміло.

Збудився. Вихоплював з багаття гаряче вугілля, кидав на капоти автівок, на фанерні дахи фургончиків. Учепився у великий пекучий шмат, і хоч табір уже просинався, побіг до білого трейлера, одним ударом кулака вибив скло.

— Привіт, Пауло!

Вкинув усередину чорний камінь із червоними язиками полум’я.

З фургончиків уже вискакували роми.

Гоцик роззирнувся, побачив чималу дровиняку біля трейлера Пауло. Ухопив. Ускочив усередину. Одним ударом зніс бороданя, що в самих тільки білих трусах уже спішив до дверей.

— Лежи!

Бив усе, що бачив: посуд, меблі, Пауло, знову меблі, Пауло… Матюкався, захлинався. У вухах дзвеніло.

Нахилився до бороданя.

— Я, сука, увесь час поруч буду… Допетрав?!

Відсахнувся, побіг у дальній кінець трейлера — до туалету. Буцнув ногою по стіні — проломилася, вивалилася разом з унітазом.

Вискочив у ніч, дременув до дюн. Упав на пісок під сосною, зиркнув на табір. Роми й не сіпнулися переслідувати нападника. Метушилися-волали, гасили лахміття-дахи-автівки. З вікна білого трейлера густими клубами валив сірий дим. Біля розкиданого вогнища набундючений злий Пауло прикладав ганчірку до скривавленого лоба.

Гоцик усміхнувся винувато.

— Ну, не до смерті ж…

Важко посунув геть, радості катма: наче відрізали язик — що не роби, не повернути.

Під ранок дійшов до узбережжя. Дивився на білий пісок, синю воду. Гармонія. Жодної людини. Тільки вдалині дві сірі цятки поміж синім і білим. Вдивився — берегом уздовж затоки стрімко мчало двійко гордих вільних андалусійців.

— Красені, — усміхнувся зачудовано.

Поправив рюкзак, насупився. Плани прості: сьогодні ж іспано-португальський кордон перетнути.

Колись мама захоплено писала: яке ж гарне місто Сініш! Чистюсіньке, акуратнюсіньке. Від океану свіжий вітер лине, апельсиновий фреш отут — як у нас із моркви. А пляжі такі чисті, ніби ніяких обгорток і порожніх пляшок не існує в природі, а існує тільки гармонія, радість і величезні порції у місцевих тавернах.

Перше, що побачив Гоцик ще здалеку, — великий промисловий порт, термінал танкерів, з усіх боків якого стирчали труби нафтоочисного заводу. Та проблеми захисту навколишнього середовища в цьому конкретному місці земної кулю хвилювали Гоцика найменше.

— «Дом Васко»! — показував місцевому люду фотокартку чепурненького білостінного готелю з кремовою прибудовою, що вона стирчала на розі, хизувалася величезними літерами на фасаді — «DOM VASCO».