Биті є. Гоцик (Повністю)

У перший же день тільки і попросила донести жінку до ванної — сама роздягла її, вимила пахучим милом з голови до п’ят, зрізала пасма скуйовдженого волосся, що його розпутати неможливо, потому допомогла вийти з ванної, всадовила у плетене крісло — голу, худющу — змащувала рани на тілі маззю з овечого жиру. Цокала язиком, бідкалася:

— Покарай їх, Діво Маріє!

Загорнула жінку у махрове простирадло, довела на гостьової кімнатки, на постіль поклала:

— Відпочивай, голубко… Зараз теплого молока принесу. І меду.

Гоцик переживав, рвався до жінки.

— Мені би хоч хвилину поговорити із нею, — пояснював синьйорі Агуеді.

Та господиня суворо зсувала стріли чорних брів — ні! Зарано.

Гоцик місця собі не знаходив, брався допомагати синьйорові Дієго, вошкався по господарству — підправляв дах сараю, стриг газон, збирав урожай, та серце не вгамовувалося. Одна думка скіпкою: як мама? Може, й у неї там біда… Кілька разів пробував додзвонитися — марно. Довгі гудки обривалися істеричним вереском — кінець зв’язку.

На третій день полонянка трохи прийшла до тями. Самотужки вставала з ліжка, аби дійти до туалету в кінці коридору, ковтала водянисту кашу, бо синьйора Агуеда усе чисто їй протирала крізь сито: ніяк не могла второпати, як краще підгодувати людину без язика. Хоч би не вдавилася.

Гоцик зайшов до гостьової кімнатки, коли українка тільки закінчила обід. Побачила рятівника, сльози на очі.

— Тихо, тихо… — Гоцик заспішив до жінки, присів поряд із нею на постіль, обійняв за плечі. — Я папір приніс. І ручку. Зможете писати.

Так, — кивнула. Тремтячою рукою потяглася до столика, розклала на ньому папір.

«Синочку… — написала. — До кінця життя за тебе молитимуся. З Теребовлі я. Марічка Саламан. У Португалії працювала. У місті Каштелу-Бранку. Цигани викрали… Іншим продали. А ті — далі. Давно… Три роки тому. Чи вже чотири…»

Гоцик читав слова гарячими, важке серце кам’яніло.

— В Україні… лишився хтось? — ледь видушив.

«Чоловік. Донечка» — не слабка рука вела, серце зболіле. Не втрималася. Розридалася, замичала гірко: ой, горе…

Обійняв ніжно.

— Можна звати вас «мама Марічка»?

Усміхнулася, як божевільна, долонями очі закрила, притулилася до Гоцика — горе. Ой, горе…

— Я зможу… до України вас вивезти.

Марічка потяглася до паперу. «Поможи, синочку. Хоч би глянути на доню. На чоловіка. Нічого не маю. Ані паспорта, ані інших документів. Помру я тут…»

— Усе гірке позаду. Присягаюся — повернемося в Україну. Тільки вам одужати треба. Сил набратися. Добре?

Добре, добре — закивала, руки на грудях склала, очі до Бога: дякую, святий Боже, що почув молитви раби твоєї Марічки Саламан.

Під кінець першого тижня турботливі хазяї, та й Гоцик, спостерігали швидке одужання полонянки. Підводилася без сторонньої допомоги, їла більш упевнено, тільки з дому виходити боялася, наче самі хітанос навкруги. Гоцик задумався про подальші плани, та на початку другого тижня після визволення Марічці різко погіршало. Горіла, на біль у нирках скаржилася. Гоцик повивертав кишені — виклав на стіл усі гроші, що виторгував за невеличкий смарагд.

— Це вам… Викликайте лікаря. Та такого, щоб до поліції нас з Марічкою не здав.

Лікаря привезли з міста. Гоцик ще в перший день розпитав синьйора Дієго: куди це їх занесло? Що за річка широка така? Садиба милосердних фермерів розташовувалася за кілометр від міста Пальма-дель-Ріо, що воно на півдорозі між Кордовою і Севільєю. А річка знатна — Гвадалквівір.

Сивий лікар з сумними чорними очима недовго оглядав хвору.

— Який день тримається температура? — спитав.

— Третій, — сказала синьйора Агуеда.

— Терміново до лікарні, — лікар відкинув легку ковдру з тіла Марічки, натискував одним пальцем на кістки ніг нижче коліна. — Дивіться, які набряки…

Гоцик витягував шию, супився: на худих ногах Марічки після кожного натискання лікаря залишалися ямки.

Лікареві заплатити, подякувати і відправили. Похмурий Гоцик сидів на кухні навпроти господарів, жовна ходуном.

— Не можна маму Марічку до лікарні. Нелегалка. Та і я…

Синьйора Агуеда гнівалася, енергійно доводила — тільки у лікарні врятують! Не хоче гріх на душу брати, залишати бідаху тут! І хай поліція прийде! Хай Марічка вкаже на хітанос! На сусідній фермі хлопець молодий помер, бо роми його на наркоту підсадили. А у них минулоріч овець покрали…

Гоцик супився, стискав кулаки від безсилля. Синьйор Дієго торкнувся жінчиного плеча.

— Терезі подзвони.

— Ні!

— Подзвони…

Синьйора Агуеда розгнівалася ще більше: вісім років з сестрою не розмовляє, поклялася до смерті про неї не згадувати, не простить ніколи і не подзвонить! Хіба що посеред білого дня ніч стане, грім у дім вдарить, розтрощить вщент, а вівці втечуть у гори, бо першими відчують Армагеддон!

— А хто… та Тереза? — спитав Гоцик синьйора Дієго.

— Монашка. У Севільї живе. Вони прихищають нужденних. І лікарня у них…

Хазяїн не встиг договорити. Гоцик бухнувся господині у ноги, дістав з рюкзака золотий брусок, два смарагди, виклав на підлогу.

— Подзвоніть! — їв очима горду хазяйку.

Синьйора Агуеда насупилася, віджбурнула скарби — сховай!