Биті є. Гоцик (Повністю)

Від дороги — гуркіт. Чоловіки біля вогнища попідскакували. У руках одного Гоцик помітив пістолет, другий миттєво засунув ніж під штани у черевик. З білого трейлера вийшов Пауло. Гукнув щось коротко і різко. У фургонах і трейлерах повмирали жінки і діти — ані шурхоту. Чоловіки поважно порозсідалися біля вогнища, сам Пауло усміхнувся криво, став посеред галявини, вдивлявся у темряву, звідки сунула до табору важка автівка.

Гоцик і собі скосив очі у бік шляху. До табору вже спускалася звичайна вантажівка з критим фургоном, у яких зазвичай перевозять продукти. За нею сунув, кліпав фарами компактний позашляховик. Порівнявся із Гоциком, зупинився. Розвернувся мордякою у гірський шлях і завмер.

«Кепські справи», — подумав. Із позашляховика вийшли троє чоловіків, спокійно перевірили зброю, сховали, пішки посунули услід за вантажівкою, що вже заїжджала на галявину.

— Буде забава, — прошепотів Гоцик холодно. — Вчасно…

Напружився, подався вперед: поки роми із гостями стрілятимуться, непомітно підкрадеться до обшарпаного буса. Тільки би жінку знайти…

Зробив кілька непевних кроків, і щелепа відвалилася. Навколо вантажівки, що уже стояла біля вогнища, крутилися кілька величезних кошлатих псів. Захлиналися, рвалися до незнайомців.

— Не було ж вас… — прошепотів.

Два рази табором швендяв — і шавки малої не бачив. Певно, вдень пси ховалися від спеки, без потреби вислужуватися не спішили. А вночі варту несли.

— Щоб ви повиздихали! — психонув.

— Цитьте! — почув голос Пауло.

Пси замовкли, розсілися навколо вантажівки, не зводили очей з кремезного чоловіка, що лишився тут. Інші троє, що приїхали на позашляховику, разом із Пауло посунули до білого трейлера.

Гоцик роззирнувся, присів навпочіпки — отак і рухався до обшарпаного буса, про одне просив: хай пси втратять природну пильність. Кремезний чоловік біля вантажівки допомагав. Не стовбичив віхою, проходжувався уздовж вантажівки, дратував псів безмежно. Гиркали, крутили головами, слідкували за кожним кроком чужинця.

Гоцик дістався бусика, зазирнув під колеса — на землі, прив’язана до фаркопа, тремтіла виснажена жінка, дивилася на нього божевільними виплаканими очима.

Гоцик відчув: ще мить — вибухне. Розігне коліна, випрямить спину, перехопить ніж зручніше, піде на ромів — ніхто не зупинить. Лють у скроні.

Стиснув щелепи. Приклав палець до вуст: тихо… Дістав ніж, перерізав мотузку, ухопив жінку за зап’ястки, та відчув у долонях тільки кістки, вкриті шкірою. Твою наліво, падли! Поволік жінку з-під буса: тихо, тихо…

Жінка ледь рухалася. Гоцик визирнув з-за бусика: пси насторожилися, та біля білого трейлера розгорялася більш цікава забава. Пауло і троє гостей уже вийшли, стояли біля вогнища, вдивлялися у темряву. Гоцик і собі озирнувся — хітанос вели до вогнища сірих красенів андалусійців. Пауло оживився, зацокав язиком, показував чоловікам папірці — точнісінько такі, як перед тим демонстрував Гоцикові. Кремезний уже відчиняв дверцята вантажівки.

— Суки…

Видихнув, наче викреслив андалусійців. Показав жінці на найближчі кущі — нам туди. Кивнула, та зрушити не змогла. Гоцик підштовхнув її: треба… Жінка сперлася на землю руками й ногами, поплазувала накарачках.

— Тихо, тихо… — все шепотів Гоцик.

Озирнувся — вистава на галявині тільки набирала обертів. Коней саме намагалися загнати у вантажівку. Андалусійці опиралися, іржали стримано, відсахувалися.

Втікачі врешті дісталися рятівних кущів. Гоцик розігнувся, підхопив жінку на руки, побіг до гірської дороги. Зупинився поряд із покинутим позашляховиком, розгубився: далеко із такою слабою не втече, та й пси… Винюхають, віднайдуть. Але не зараз. Пізніше. А як автівку вкраде, за хвилину увесь табір разом із гостями на вуха встане. Та на автівці хоч якось відірветься…

Тихо відчинив задні дверцята, всадовив бідаху. Ускочив за кермо — ключ у замку запалення. Ну… Прощавайте, андалусійці. Будьте ви прокляті, роми…

Ніч видалася — хай Бог милує! Гоцик гнав автівку гірським шляхом навпростець, коли той роздвоювався, без вагань повертав праворуч — не усвідомлював чому, інтуїція — аби подалі.

Не знав — тої миті, коли на пагорбі біля табору загуркотів двигун позашляховика, гості вихопили зброю, заметушилися: й сумніву не мали — хітанос поцупили автівку, відженуть подалі від табору вантажівку без коней, спалять нафіг, а їх… вб’ють і в потічок. Роми наступали, били себе у груди — ми ні до чого! Пауло усю братію з кибиток-фургонів-трейлерів повиганяв: ось ми всі тут, перед вами, святі й невинні. Кілька чоловіків змоталися на пагорб — нічого! Ані засідки, ані логічного пояснення. Старі баби тикали у спутану гриву одного із андалусійців: диявол втрутився. Не хоче, аби коні чужинцям дісталися. Ой, не хоче… «Гроші віддайте!» — тим гостям уже андалусійці по цимбалах. Тикали пістолетами у Пауло, розлютилися — ще стрельнуть, не дай Боже. Юна дівчина років чотирнадцяти прослизнула за спини чужинців, різонула по шиї одного. Роми навалилися… Ну, як і планували. Душі — на небеса, тіла у потічок.

— Вантажівку відженіть у гори! Спаліть, — підтвердив Пауло припущення чужинців.