Биті є. Гоцик (Повністю)

Підійшов до коней, потріпав по довгих шиях:

— Перехвилювалися?.. Відпочивайте.

Зникнення слов’янської рабині виявили під ранок. Не побивалися: однаково ніякої користі. Геть випрацювалася, самі кістки лишилися. Десь здихає під камінням у горах — туди їй і дорога. Час іншу по емігрантських нелегальних осередках шукати. Та табір згорнули оперативно, зі сходом сонця вирушили на південь, щоб хазяї ферми Уерта-де-Сан-Вінсенте, що вона неподалік, боронь Боже, чогось не запідозрили, не звернулися до поліції. Бо що ті коні, коли у білому трейлері тугий пакунок марихуани на продаж. Клієнти на Коста-дель-Соль зачекалися…

Гоцик схаменувся, коли небо посірішало. Зупинив позашляховик під пагорбом біля високих кипарисів. Відчинив задні дверцята, присів перед жінкою — намертво вчепилася у ручку дверцят, озиралася на шлях позаду автівки, беззвучно ридала. На вигляд їй було років сорок — сорок п’ять. Лице брудне, волосся скуйовджене, щоки ввалилися, тхне гірше, ніж від волоцюжки. Очі — горе.

Гоцикове серце краялося, слова на язик не лізли.

— Українка? — прохрипів, наче мав пересвідчитися — не помилився.

Жінка кивнула, торкнулася худою рукою шиї, витягла назовні мідний хрестик.

— Ви… не можете розмовляти?

Жінка відкрила рот. Язика не було. Замість нього — обрубок, наче розпухла гланда.

— Вони… язик вам відрізали? — Гоцика тіпало. Плани летіли шкереберть. За кермо та до ромів. Бити падл, усіх підряд, поки не попадають і не помруть. І мертвих бити…

Відсахнувся, упав на шлях, кричав-плакав, бив каміння — всі руки в кров.

Жінка посунулася, сповзла з сидіння на дорогу. Упала біля Гоцика, обійняла. Плакала, притискала до себе, мичала скорботно і гірко. Залишку слабких сил вистачило тільки на короткий відчайдушний порив вдячності. Задихнулася, упала на дорогу.

Гоцик підхопив жінку на руки, поніс до автівки.

— Не вмирайте! Прошу… Прошу…

Поклав жінку на заднє сидіння, змочив серветку, що знайшов її у автівці, обтирав жінчине лице, умовляв: не помирайте. Жінка розплющила очі. Гоцик напоїв її, дістав з рюкзака хліб, помідори.

— Не турбуйтеся більше ні про що. Я вас нікому не віддам. Поїжте… Я відшукаю безпечне місце. Ви відпочинете. Усе буде гаразд. Тільки ви тримайтеся. Добре?

Автівка посунула далі, та тепер Гоцик крутив кермо ліворуч. Хтозна-чому. Коли годинник повідомив — «дев’ята ранку», позашляховик чхнув і зупинився.

— Бензин скінчився…

Гоцик вискочив з салону, подерся на найближчий пагорб, роззирнувся — вдалині широкою блакитною смугою долину розрізала велика ріка. На березі жовтіло черепичними дахами немале містечко, а навкруги поміж зелених клаптиків кукурудзяних насаджень, городів, виноградників і апельсинових садів де-не-де виднілися фермерські садиби.

Гоцик озирнувся до жінки. «Геть слабка, — подумав. — Не дійде…» Та виходу не було. Допоміг жінці вийти, всадовив на свій рюкзак, вивернув кермо автівки ліворуч до упору — прямо у провалля посеред скель. Напружився, зрушив автівку з місця, штовхав до ями щосили: давай, давай…

Автівка кинулася у провалля, аж загуло — самогубця…

Гоцик хотів було пояснити жінці: їм вкрай необхідно дістатися найближчої ферми та молитися, щоб їх зустріли милосердні люди, бо хто знає — може, хітанос не відстали. Може, близько десь… Глянув на бідаху: безсило сунулася з рюкзака на землю.

Без варіантів! Закинути рюкзак на плечі, підхопити жінку на руки — і гайда. Задумався. Дістав золотий зливок, поклав на камінь, приставив до зливка ніж: бив-бив по ножу каменюкою — аж іскри у всі боки. Відколупав від зливку шмат завбільшки з волоський горіх, зважив на долоні — запас, про всяк випадок.

За хвилину важко сунув долу. Ніс на руках понівечену жінку, піт чоло заливав — долина як була перед очима, так і залишилася. Не бажала наближатися. Години за чотири після двох тривалих зупинок стояв перед міцним старовинним кам’яним будинком. Подвір’ям тинялися вівці, у затінку під виноградними лозами мухи дзижчали над горнятком з медом, що стояло на столі. Біля ґанку спав невеличкий песик, та Гоцик знав таких — верещатиме, за п’яти хапатиме. До хати не впустить, хоч і прикидається, що геть нічого не чує. Ближче ворогів підпускає.

— Люди… — гукнув. — Рятуйте… Чуєте?..

У хаті — наче тільки того й чекали. Двері розчахнулися, на ґанок вийшов чоловік середніх років — лице тьмяне, вироблене, руки міцні, погляд важкий. З-за його спини визирала насторожена жіночка з на диво красивим смаглявим обличчям — волосся зібране під білу хустину.

Гоцик не чекав запитань. Кивнув на бідаху, яку вже ледь втримував на руках, гукнув:

— Хітанос! Жінку замордували!

Хазяї перезирнулися, чоловік вигукнув у простір щось агресивно і коротко, жінка відсторонила його, заспішила до Гоцика.

— Ходімо, ходімо… — ухопила за руку, вела до будинку, косувала на напівпритомну українку, хрестилася: Пресвята Діво Маріє, збережи…

Два тижні щиросерда господиня синьйора Агуеда не відходила від полонянки. Гнала геть чоловіка Дієго і Гоцика: нащо ви тут?! Чоловічими справами займайтеся.