Биті є. Гоцик (Повністю)

Повернулися до будинку: чим яму копати? Гоцик згадав про сокирку синьйора Бонвіссуто. Ілія віднайшов мотику. Ото й усе приладдя. Подумали, прихопили великий кухарський ніж, ліхтарик.

Присіли під тополею. Зажурилися.

— Тільки ти повертайся, — попросив Ілія.

— Маякну обов’язково, — пообіцяв Гоцик. — Десь та перетнемося.

— Тут!

— Ну, тут…

Гоцик розклав на рушнику свою здобич: Сантьягові скарби, золоту цеглинку, чорну лаковану шкатулку.

— Добре… Шкатулка твоя, — підсунув Ілії, задумався. — Скільки ж із собою взяти?

— А на будинок лишити? — ляпнув Ілія.

— Ти ж заприсягся собі його купити!

— Так… — Ілія почервонів — посеред ночі помітити можна.

Гоцик пхикнув скептично, знову уп’явся поглядом у скарби.

— Золото візьму, — сказав. Перебрав дорогоцінне каміння. — Один невеличкий камінчик, щоб продати і гроші мати. І оці три великих смарагди.

— Навіщо?

— Тебе забув спитати!

Гоцик загорнув камінці у рушник, поклав згорток у целофановий пакет.

— Давай! — сказав Ілії. — Скорше із своїм майном визначайся.

Ілія відклав шкатулку — з собою залишить, зважив на долоні пару камінців.

— На дім вистачить. Я… Дізнавався уже. Кожен тисяч по сто євро затягне.

Гоцик насупився, поліз до пакета, розгорнув, почав камінці рахувати.

— Тридцять дев’ять, — визначив. Здивувався. — У мене майже чотири мільйони?

— І монети. І золотий брусок! Ти багатший!

— А у тебе дім буде, — відповів Гоцик. Помовчав мить, додав: — Й Ізідора.

Ілія напружився, заходився скарби упаковувати. Поклав до шкатулки два камінці, мить подумав, додав ще кілька. Задумався, непевно склав стовпчиком золоті монети, теж вкинув до шкатулки.

— Жирно жити зібрався, — іронічно усміхнувся Гоцик.

— Тебе забув спитати, — смикнув плечиком Ілія.

Заходилися яму копати. А землі — нема. Одне каміння, їй-богу. Ледь не до ранку марудилися, повтомлювалися до нестями, та вирили таки. Ілія обережно поклав на дно згорток зі своїми скарбами, зверху Гоцик свій вкинув. Закидали яму камінням, вирівняли землю під тополею. Гоцик притяг великий плаский камінь, що від вежі відвалився, поклав його на схованку.

— Ну, от і все. Як не було.

Ілія розсміявся тихо.

— Тепер… можу правду сказати.

— Яку? — запитав Гоцик із підозрою.

— Скарби… Я не знав, що вони є. Книжку прочитав. І сон наснився. Ото і все. Сам не вірив. Боявся тобі признатися… А воно, бач, як…

— Харе заливати! — Гоцик не повірив. Вдивлявся у сіро-рожеві небеса над синім морем. — Скоро світанок. Йти треба.

— Як? — перелякався Ілія. — Прямо зараз? Та ні! Зачекай. Я сніданок приготую, поїси перед дорогою. Й Ізідора… Ізідора вранці поговорити з тобою хотіла.

— Ну, Ізідора не тільки цього хотіла, — відповів Гоцик. Обернувся до дороги. — Піду.

— Ти не можеш так вчинити! Попрощайся із нею. Це непорядно. Ти…

Гоцик хижо гиркнув, ухопив Ілію за грудки.

— От ти питав, Іліє… Чи казала мені Ізідора, що любить. Не казала. Але і я не казав! Що люблю…

Із синього моря виринало сонце. Ілія стояв на верхівці високої вежі, вдивлявся у чорну цятку, що рухалася долиною. «Прощавай, брате», — подумав. Роззирнувся: замок, прекрасна Ізідора, закопані скарби. І проти всього того — він один.

— Матір Божа! Як же мені страшно!

Мама Марічка, мама Алмейда

Вісім місяців тому в рідній Нехаївці Гоцик кинув татові: «Куди? По борщ!» Й отепер, коли за спиною зник дивний дім з високою вежею біля моря, під ноги стелився горбатий шлях, а сонце шпарило у маківку, як найнялося, подумав: без варіантів. До мами. Забере її з наймів, подарунків накупить, автівку якусь… «Мерседес»! Ну, бо їм усім «мерседес» — як кінець світу! Без альтернативи. То й хай буде. З понтом селом проїхатися до подвір’я, де тато зневірився. Блін! Татові порося купить! От, щоб Гоцикові здохнути. Мале чорне азійське. Насмішка над татовими льохами. Може, усміхнеться?..

Думки про батьків розворушили серце. Йолоп, бля… Жодного разу матінці не зателефонував. І татові. Ну, з татом потім поговорить. А от мама…

Зупинився, віднайшов у рюкзаку мобільний, що він не тільки пилюкою вкрився, але й подряпався, і крихти у корпус понабивалися. Хотів було маму набрати, а останній номер в адресній книзі — мобільний ватажка хітанос Пауло.

— Блін, андалусійці!

Набрав рома. Тикав-тикав, ніяк не міг знайти зрозумілі іспанському цигану слова.

— Коні! Гроші… Ви де?

Табір Пауло рухався до печер Сакромонте, де хітанос жили споконвіку й донині. Чужих до своїх осель не впускали, хоча й вигод не випускали. Декілька печер перетворили на туристичний маршрут. Щовечора до Сакромонте спішили автобуси з цікавими, де після ситної трапези хітанос танцювали для них фламенко.

— Де те Сакромонте?

— Гранада! — відповів Пауло.

Гоцик усміхнувся: фарт… Від середземноморського іспанського узбережжя до португальського містечка Сініш, де працювала мама, маршрут пролягав через Гранаду і Севілью.