Биті є. Гоцик (Повністю)

Ілія зітхнув, опустив голову. Чому так? Грошей мають — по пельку! А радість втекла. От і Гоцик на місці не всидить.

— Грошей лишу, — почув голос брата. — Купиш їй оцей дім. Прослідкуєш, аби усе без лажі. Документи там оформити, таке інше. Зможеш поки біля Ізідори лишитися?

— Так, — відповів. Відчув, як розчавлені мрії оживають, сильнішають. Захвилювалося кохання, затремтіла пересторога — прикривала собою золото.

— А скарби свої… За собою у рюкзаку потягнеш? — запитав.

— Скарби? Не знаю, — Гоцик задумався, розгублено зиркнув на Ілію. — А де мій рюкзак? Не бачив?

— Матір Божа! Та ти геть здурів! Давай повернемося. Відшукаємо негайно. Там… шкатулка мами моєї.

Гоцик ухопив Ілію за комір: ану, тпру-у-у…

— Та не кіпішуй. Шкатулку… віддам. Не переймайся. А щодо скарбів…

— Закопати треба! — видав Ілія найпотаємніше.

— Ми їх тільки відрили. Ще й профінькати не встигли.

— І що?! — ніяк не міг второпати Ілія. — Купимо Ізідорі дім. Лишимо собі… на повсякдення. А решту прибережемо. Закопаємо так, щоб тільки ми знали, — розмірковував, наче скарби спільні, наче і витрачати тільки удвох.

— І де?

— А, приміром, під тополею, що одна-однісінька біля вежі на березі. Як і всохне чи буря її понівечить, так місце знайдемо. Примітне місце.

— Подумаю…

Гоцик роззирнувся.

— Тобі тут подобається? — запитав Ілію.

— Я мріяв про це місце.

— Стайні немає. Сонце кляте. Сіль зі шкіри не сходить. Нудно… Хоч свиней заводь.

— Не розумію! Тут же… воля.

— Тут без нас — воля, — сказав Гоцик, закрокував дорогою.

— То що зі скарбами? Закопаємо?

— Чого це тебе так пече? — запитав Гоцик із підозрою.

— Бо тоді… ти обов’язково повернешся, — не збрехав Ілія.

— Не факт, — зітхнув Гоцик.

Того дня Ілія оголосив себе головним на кухні, бо Ізідора примхливо перебрала продукти — перець-баклажани-помідори? Набридло! М’ясо-рис-креветки-мідії? Паелья? Ні, не хочу! Покидала все на столі, ухопила пару в’ялених фініків, потягла Гоцика на вежу.

Ілія спостерігав, як незадоволений брат слухняно суне за гордою іспанкою, зловтішався: дотрахався, йолоп?! Навряд утечеш!

Зібрав розкидані продукти, відклав курку. Згадав перепілок-хлопчиків і вирішив зварити суп. Такий, як мама готувала.

Гоцик з Ізідорою повернулися надвечір — насторожені, злі. На той час наваристий курячий бульйон, до якого Ілія вкинув цибульки, моркви, картоплі, зелені і трохи рису, уже прохолов. І хоч Ілія разів двадцять міг поїсти, — терпів, ковтав слину. Сьогодні особливо не хотілося обідати на самоті.

— Є гаряча їжа? — Гоцик втягнув носом запахи. — М-м-м… Наливай мені величезну мисяку твого супу!

Ізідора мовчки всілася за стіл. Підперла щоку ручкою, дивилася крізь Гоцика, Ілію.

— Ізідоро… їстимеш? — Ілія тупцював у самих шортах і кумедному фартуху на голих грудях.

Ізідора глянула на нього задьористо.

— Ти красивий! — вигукнула так здивовано, наче вперше побачила.

Ілія почервонів до скронь. Гоцик усміхнувся уїдливо.

— Суп? — тільки й зміг запропонувати Ілія.

Їли суп. Потім смажену курку, бо економний Ілія на бульйон пустив курячий кістяк. Відокремив крильця, ніжки, гомілки, грудинку — кинув їх на пательню з овочами, травами. Смачно вийшло.

Пили вино. Ізідора розбавляла його водою, Гоцик італійської грапи у вино доливав, тільки Ілія пив чисте. Усе зиркав на Ізідору і Гоцика: та скільки ж мовчатимете?.. Бачив же: щось сталося. Щось муляє обох, брови суплять, очі відводять.

— Іліє! — раптом сказав Гоцик. — Ізідора здивувала мене нині. Не хоче звідси їхати нікуди. І не хоче, аби я… ми їй цей дім дарували.

Ілія завмер, скосив очі на Ізідору. Гордо підняла підборіддя, дивилася на Гоцика обурено.

— Мужчина кохану у свій дім веде, — вигукнула голосно. — А дарують їх… шльондрам!

Гоцик усміхнувся уїдливо.

— Ну… То, може, у вас так… А у наших краях…

Ілія кашлянув.

— Я куплю цей дім. Він мій, — закліпав повіками, проковтнув відчай, поклав долоню на Ізідорину ручку. — Залишайся у ньому господинею, Ізідоро… Ти ж… любиш мене? І я…

Ізідора відсахнулася, обернулася до Гоцика, глянула на нього із викликом.

— Не йди! — наказала.

— Мушу.

— Не йди! — підвелася, тупнула ніжкою.

Гоцик знизав плечима.

— Та чого ти переймаєшся, Ізідоро?! Почекаєш мене тут… Тобі ж тут подобається? Сонце у морі, інша лабуда. Ілія поряд. Не страшно самій. А я, певно, швидко повернуся… Скільки там до тієї Португалії — пил для льотчика.

Ізідора ухопила велику фаянсову миску, з якої Гоцик суп сьорбав, як дасть нею об стіну — уламки фаянсу по всій підлозі.

Побігла до сходів — по розбитому посуду навпростець. Легко злетіла сходами на другий поверх, завмерла на мить, озирнулася. Розсміялася раптом.

— Завтра поговоримо! — пообіцяла Гоцикові й щезла у коридорі другого поверху.

Гоцик зітхнув.

— Капєц… — сказав роздратовано.

Ілія збирав рештки фаянсової миски, косував на брата.

— Може, ще вина? — запропонував обережно.

— Ні, — відповів Гоцик. — Пішли майно закопувати.

Чорної ночі під ясними зірками на високому березі під тополею двійко мандрівників скарби ховали. Спершу припхалися місце вивчити, потовклися.

— Ну, хай тут. Не однаково? — мовив Гоцик.