Биті є. Гоцик (Повністю)

Прекрасний ранок! Ілія летів сходами до кухні. Віднайшов великий глечик — ще вчора Ізідора сама набрала чистої води із потічка, що він підмивав кам’яний мур вежі. Налив воду у грубу фаянсову кружку з жовтими квіточками, та ті жовті квіти були таким неоковирним компромісом для цього ідеального ранку. Чортихнувся. Дістав з полиці високу прозору склянку. Налив по вінця. Обережно поніс на другий поверх. Та перш, ніж торкнутися дверної ручки, почув з Ізідориної кімнати її збуджений тихий стогін.

Застиг. У руці затремтіла склянка.

— Ні, Ізідоро, не зараз, — почув напружений голос Гоцика. — Купатися… Чуєш? Біжімо до моря.

— Ні!

— Так, люба, так!

З кімнати почулося шарудіння, звуки тихої, напруженої боротьби. Ілія пополотнів. Безпорадно роззирнувся: що робити? Та перш, ніж перший-ліпший план означився у розпалених мізках, двері із грюкотом розчахнулися, у коридор вискочив голий Гоцик. Тримав на руках войовничу Ізідору.

— Іліє? — констатував із прикрістю. — Доброго ранку! А ми купатися… Гайда з нами.

В руці тремтіла склянка. Вода непокоїлася, проливалася на підлогу сльозами. Ілія стояв біля вікна в Ізідориній кімнаті, дивився на море. Там, вдалині, виднілися дві чорні цятки — то Гоцик і Ізідора пливли геть від берега, наче їх прихисток отам, за небокраєм. Та ось зупинилися посеред хвиль, обійнялися, злилися в єдину цятку…

Ілія відійшов від вікна, спустошено зиркнув на порожнє Ізідорине ліжко. Відставив склянку, приліг на біле: вдихнути запах дівочого тіла, щоб аж запаморочилося. Та здалося — Гоциком тхне. Впав з ліжка, поплазував до дверей. «Вони божевільні, — бідкався тоскно. — Божевільні і хворі. І я теж… Я теж із ними збожеволію. Я уже…» Завмер, завив тихо маленькою беззахисною скривдженою тваринкою.

Схаменувся, як почув веселий тупіт, — Ізідора і Гоцик мчали сходами наверх. Підхопився, прослизнув до своєї кімнати, заметушився — туди-сюди — кинувся до дверей, зачинив зсередини на важкий засув.

Вчасно. Гоцик за мить грюкав у двері.

— Ей! Іліє!

«Не вибачайся! Не зачіпай мене і не дивися винувато у вічі!» — Ілія забився на ліжко, зацьковано дивився на ті двері, ніби хвилина — і Гоцик одним ударом виб’є їх, стане на порозі — знічений до безпам’ятства, бо ж соромно перед братом.

Та Гоцик гукнув:

— Де сніданок, Іліє?!

Ілія завмер, ненависть залила очі. Підвівся.

— Сам снідай! — закричав у замкнені двері. — У мене… болить голова!

…До просторої кухні на першому поверсі замку, який вважав своїм, спустився під вечір. Уздрів нагих Гоцика й Ізідору — без сорому сиділи за столом одне проти одного, клювали виноград з широкої таці — безтурботні дурні птахи.

— Ви би… хоч совість мали, — буркнув Ілія.

Зашарудів каструлями — шукав харчу. Та того дня в Ізідори не знайшлося часу на кулінарію. Ілія відшукав тільки кусень хліба, трохи хамону і стиглі помідори. Присів край столу, жував напружено.

— Виноград їж, — почув голос Гоцика.

Зиркнув на брата. Та той дивився не на Ілію. На Ізідору.

— Треба вдягнутися, — сказав їй.

Так — кивнула. Підвелася. Гоцик перехилився через стіл, торкнувся вустами Ізідориної шиї.

— Чи не треба? — запитав.

Так — кивнула.

Гоцик підхопив Ізідору на руки, поніс до сходів.

— Іліє! Завари кави, — гукнув на ходу. — Ми — за мить…

Того вечора Гоцик і Ізідора вже не вийшли з Ізідориної кімнати.

Божевілля тривало з тиждень. Дні й ночі перемішалися в Гоциковій голові. Прокидався не зі сходом — від збуджених гарячих пальців Ізідори. Торкалися Гоцикової спини, вели до сідниць. Розплющував очі — хочу! Наштовхувався вустами на пружні груди, забував звичні ігри, виснажливі прелюдії і оте — примружити очі, схилити голову вбік. Дурня! Припадав до тремтячого дівочого тіла, а воно — лава. Ні спокою, ні перепочинку — буяло, не бажало охолоджуватися.

Снідали надвечір тим, що знаходили у домі. Добре, хоч Ілія з дня на день навідувався до селища, скуповував харч. Під зоряним небом справляли свій день — розтікалися морем, лежали на хвилях, набиралися сил, аби на березі не розімкнути обіймів.

Та за тиждень Гоцик засумував. Наче прокинувся і жахнувся: ні хріна собі!

Уперше за всі ті дні пішов з Ілією по продукти. Сунув кам’янистою стежиною до селища, кривився із прикрістю, дивився під ноги.

— Іліє… — гукнув. — Ти… як?

Ілія напружився.

— Вона… казала, що любить… тебе?

— Ні, — відповів Гоцик. Признався. — Коли було розмовляти?..

— А мені казала!

Гоцик зиркнув на Ілію, мов на хворого.

— Що з халабудою робитимемо? — запитав.

— Тобто?! — Ілія аж зупинився посеред стежини. — Ти ж хотів подарувати дім Ізідорі…

— А ти не хочеш?

— Я? Я можу, але… — Ілія геть нічого не розумів. — Але як ти дивитимешся їй у вічі, коли я…

— А я не дивитимусь їй у вічі, — холодно відказав Гоцик.

Ілія забув дихати. Кліпав повіками безпорадно.

— Чому?

— До Португалії піду. По борщ… — усміхнувся зажурено. — Ти ж бачиш… Геть готувати не навчена. Мене вже нудить від винограду і тих клятих фініків. І взагалі… Тоскно. Море те з дня на день. Хата та… Не хата — бордель.

— Чому?

— Так і здається: штовхонеш будь-які двері, а за ними — гола дівка! А дверей же отут…

— То ти вже… переситився.

— Та ні. То я прокинувся…