Увірвався до вітальні вільним вітром.
— Ізідоро! Тобі… Маки!
Ізідора була не в гуморі. Взяла букет, дивилася на нього, як кат на жертву, безжально обривала пелюстки.
— Маки… Що ще?!
Ілія хотів було вихлюпнути: дім… Мій дім — твій дім. Чи щось на кшталт того. Та знадвору засигналила автівка: Іліїне замовлення приперли під поріг.
— Що це? — Ізідора напружилася.
— Там… багато чого.
Кав’яр? Гусяча печінка? Трюфелі? Розбирала величезні пакети зацікавлено. Пожвавішала, не супила брівок. Вино? Віскі? А є шампанське? А хай би хтось приготував справжнє французьке фондю і привіз гарячим!
— Як забажаєш! Ти… хазяйка у моєму домі, — вимовив врешті.
Ізідора завмерла.
— То усе це…
— Відзначимо? Цей дім — віднині наш… — Ілія заплутався, розгубився. — Звичайно, якщо ти хочеш… То ми вийдемо… Надвір. І я скажу: кохана, це мій дім. Ходімо… туди.
Ізідора примружила очі. Довго мовчала.
— Зайве, — вимовила врешті.
Спритно відкоркувала червоне вино, відпила з пляшки. Підійшла до старої Гоцикової футболки, що вона так і валялася біля каміна на коров’ячій шкурі. Ухопила. Викинула у відчинене вікно.
— То святкуватимемо?! Так?! — пожвавилася. Розсміялася із полегшенням.
— Так! Чого ти хочеш?
— Я? Зараз!
Покинула пляшку на підлозі, побігла у двір. Віднайшла Гоцикову футболку, ухопила, стала на самісінькому краєчку крутого берега, кинула її у море.
— То святкуватимемо? Так? — перепитала Ілію зухвало.
Що то було? Один Бог знає. Напилися в зюзю. Повідкривали всі пляшки, що їх Ілія замовив немало. Зливали в один келих горілку, вино, лікер, віскі…
— Іліє… Це неможливо пити! — ледь ворушила язиком Ізідора.
— Оце усе… геть неможливо, але ми… — хитався Ілія.
— Неможливо! Але ми… — Ізідора уперто супилася, ковтала вибухову суміш. — І ти пий!
— Я? Так! — Ілію нудило, з відразою нюхав алкоголь у келихові, кривився, ковтав. — Ізідоро… Навіщо ми це робимо?
— Тому що ми… дуже, дуже, дуже самотні нещасні люди, — раптом сказала Ізідора.
Ілія ледь відірвав дупу від стільця, підвівся з бокалом, вигнув шию, спантеличено спостерігав за дівчиною: упала на коров’ячу шкуру, притислася до неї животом, усім тілом, стогнала збуджено і тоскно.
«Я… люблю тебе!» — хотів сказати Ілія. Та перемогла нудота. Вибіг на подвір’я, ригав під зірками, завалився перед порогом і відрубався.
На ранок — тверезі, спустошені, прозрілі — сиділи поряд край крутого берега. Мовчали. Одне на одне не дивилися. Під ногами билося море.
— Він… не повернеться, — раптом сказав Ілія.
Ізідора й не ворухнулася.
— Ми… говорили… напередодні. Я проводжав його. Він сказав: перетнемося якось при нагоді, але не тут.
Замовк, скосив на дівчину очі.
— Якщо ти тут тільки заради того, аби дочекатися…
— Ні!
— …То знай: чекати марно.
— Ні…
— Що?! Не розумію… Я не розумію тебе! — підхопився.
Стояв над прірвою, горлав відчайдушно і тоскно.
— Ну чого… Чого ти хочеш?! Скажи, Ізідоро! Все зроблю!
Ізідора вигнула спину, наче всередині завівся пекучий незламний стрижень — не дозволяв опускати плечі, гнути хребет.
— Побудуй мені капличку, Іліє, — сказала відсторонено, наче з інших світів.
Майстри з сусіднього селища з’явилися біля Іліїної приватної власності наступного дня о восьмій ранку. Ізідора вже прокинулася. Уже збігала до моря, повернулася — волога, радісна, заварила кави і навіть пообіцяла трьом кремезним чоловікам, що вони підрядилися каплицю зводити, на обід прохолодного вина і гарячого супу.
— Тільки працюйте з молитвою, — попросила.
Ілія спостерігав за Ізідорою, не впізнавав: світилася. Клопоти й самого заспокоювали, відволікали від сумних дум. Та він заради цього не каплицю — храм зведе! Землі, слава Богу, вистачає. Радився з майстрами: де краще споруду поставити?
— Подалі від берега, біля дороги, — відповідали в один голос.
Ілія уже дав сигнал: починайте! Глянув на Ізідору, сполошився.
— Щось не так?
— Моя каплиця стоятиме там, де я хочу.
— Добре! — знітився. Побіг до робітників. — Зачекайте! — Галопом назад до Ізідори. — То… вибирай місце, Ізідоро.
— Давно вибрала. У перший же день, — упевнено пішла до самотньої тополі. Вказала на неї. — Тут!
Ілія розгубився.
— Дерево шкода. Живе…
— То хай живе у каплиці, — відрізала Ізідора.
Дядьки з сусіднього селища перезирнулися: ого, та тут, певно, такі гівнюки поселилися, що їм і з Господа позбиткуватися — не проблема. Ще б зоопарк розмістили там, де люди молитися мають. Мовчали, їли Ілію очима: що скажеш, кабайєро?!
Ілія почервонів од прикрощів: знав би, що таке діло, переховав би скарби в інше місце. А тепер тополю чіпати — ніяк. Та раптом каплиця над закопаними скарбами здалася більш надійним сховищем, ніж купа каміння під деревиною.
— Екологічний проект, — промимрив. — Бережемо довкілля.
До ночі не відходив від копачів, що рили навколо тополі метрової глибини рів під фундамент каплиці. Товкся собі без діла, скарби охороняв. Командувала Ізідора. Задала тон з самого початку. Тільки визначилися із місцем, пояснила все щодо форми і розмірів.
— Фундамент має бути у формі шестикутника, — наказала. — Тополя у центрі. Відстань від центру до кожного з шести кутів — п’ять метрів.