Биті є. Гоцик (Повністю)

Майстри взялися відстань вимірювати: а не виходіть! Тополя — за п’ять метрів від крутого берега. Або в іншому місці каплицю ставити, або меншу робити.

— Меншу! — вирішила Ізідора.

Нарештв радіус споруди скоротився до трьох метрів.

— Шість метрів у діаметрі. Хіба мало, Ізідоро? — питав Ілія.

Не відповідала. Захопилася. Сиділа на сходинках вежі, малювала каплицю. На цупкому папері виростали важкі стіни. Чотири арочні вікна з двох боків від дверей, на протилежній від входу стіні — глибока ніша.

— Для Діви Марії.

— Так гарно…

— Правда? — очі заблищали. Обійняла Ілію. — Я люблю тебе Іліє!

Ох, Ізідоро… Будувала свою віру, наче наказувала Ілії: і ти вір. Сподівайся…

За тиждень цегляні стіни закрили грубий тополиний стовбур. Піднялися на три метри. Майстри наполягали: хай з місяць стіни вистояться, висохнуть. Та Ізідора і слухати не хотіла.

— Ні, ні! Перекриття! Дах!

Чоловіки хитали головами: дурне діло, нізащо не станемо таке робити! Та Ілія дістав гроші і питання відпали.

За два тижні невеличка, здалеку кругленька, невисока каплиця з дивакуватим скляним дахом, крізь обрізаний конус якого стирчала тополина крона, наче хвіст відьмацької мітли, стояла на краю крутого берега. Залишилося небагато — викласти підлогу з піщанику та дочекатися гіпсової Діви Марії, що Ізідора замовила її ще на початку будівництва.

Зморені за день — з ранку до вечора на тій капличці трудилися без упину, допомагали чим могли — Ілія й Ізідора лежали на коров’ячій шкурі біля каміна. Ілія дивився на точений профіль, смагляву шкіру, чорні очі. «Чи це все, Ізідоро? — думав. — Побудуємо каплицю, ти захочеш ще чогось… Тільки не мене. Я… змирився. Прийняв. Однаково. Тільки ти… І я. Одного прошу — щоб Гоцик не повернувся. Добудуємо… Я помолюся, щоб він ніколи…»

— Добудуємо каплицю… — прошепотіла раптом Ізідора. — Я помолюся, щоб…

Замовкла на півслові, задумалася. Ілія завмер. Заплющив очі: не вбивай!

— Ізідоро… — мовив раптом. — У мене ніколи не було жінки. Тому що у мене ніколи не було… тебе.

Свіжа, як гаряча булка, каплиця нудьгувала без людських молитов укупі з гіпсовою Дівою Марією, що стояла у глибокій ніші, бачила перед собою тільки грубий тополиний стовбур у центрі споруди. Майстри закінчили дивне замовлення, отримали гроші, перехрестилися на тополині гілки над стріхою, похитали головами і пішли. Ізідора полетіла до каплиці, розчахнула двері, наштовхнулася поглядом на тополиний стовбур в центрі, завмерла, відступила на крок і пішла до вежі. Вишкрябалася на верхній майданчик — до ночі простояла. Отакі справи!

Ілію не мордувала похіть. Ілія приречено жадав єдиного: хай Ізідора просто буде поруч. Хай казиться, бешкетує, увесь день не встає з ліжка чи, навпаки, ніяк не вкладеться. Хай кричить на нього, ляскає по щоках, цілує, припадає до грудей, обіймає і тихо, як дитина, жаліється… Тільки хай завжди Іліїне вухо вловлює її дихання.

Не пхався крутитися поруч. Дивився на високу вежу, де який день поспіль тоненькою гілкою скніла дівчина, займав башку справою — то вирішив ретельно обдивитися будівлю, аби зрозуміти, який їй ремонт може знадобитися, то придумав за домом тенісний корт розбити. Чи вертолітний майданчик. А одного дня обірвав прозорі нитки вигадливого павутиння над сходами, що вели на третій поверх, — час і туди зазирнути.

Тут пахло пилом і таємничими страхами. Довгий темний коридор розрізав простір уздовж черева, вузькі дверцята по обох боках його вели до крихітних тоскних кімнаток. Приміщення праворуч мали маленькі віконця: крізь них — тільки море. Кімнатки ліворуч являли собою глухі келії без вікон, бо виходили на задній бік будинку.

Ілія нарахував дванадцять кімнат. Зазирав по черзі до кожної, намагався зрозуміти їхнє призначення. Кімнатки мовчали. По білих стінах без жодних інтер’єрних декорацій, залишках розвалених меблів, битому посуду, зваленому в одну велику фаянсову миску геть неможливо було уявити, що за люди і чому скніли тут двісті років тому в ті часи, коли перший поверх збирав гостей, щедро частував, коли другий вабив дзеркалами, розкішними постелями, рідкісними фоліантами і мелодійним звучанням рояля. Слуги? Бідні родичі? Неслухняні діти? Янголи?..

Ілія зазирнув ліворуч, до передостанньої кімнати. «Метрів десять, не більше», — подумав. Побачив вузький диван при стіні. Усміхнувся розчулено: точнісінько на такому провів більшу частину свого життя. Хвала всім силам земним і небесним — більше ніколи… Усівся — під дупою жорсткі пружини. І спав же. І мріялося…

Улігся. Душу огорнув теплий спокій.

— Як добре… — прошепотів. Заплющив очі.

Двері рипнули, причинилися — ніщо не потривожить солодкого сну.

Не знав — сонце впало. Не чув — з вежі спустилася Ізідора. Пройшлася вітальнею, не знайшла Ілію, гукнула щосили примхливо:

— Хочу їсти!

Прислухалася до дзвінкого відлуння. Звела чорні брови.

— Іліє!

А — тихо. Побігла на кухню. Обурено кинула на плиту пательню, била яйця — шкаралупи по всій кухні. Смикала плечиком гордо: як знаєш!

Поставила таріль на стіл. Завмерла. Роззирнулася.

— Іліє… — покликала стривожено.