Биті є. Гоцик (Повністю)

Упав на коліна, так і посунув до дівчини. Вихід був. У цю чорну буремну ніч Ілія ясно розумів: вихід є. Варто повернути до розчахнутих важких дверей — устигне вискочити, перш ніж слабкі стіни обваляться. Та жадав іншого — доповзти. Торкнутися чорних кіс востаннє, обійняти за ноги і так завмерти.

Буря розсердилася: ідіот! Схаменулася. Заширяла берегом. Ілія чув, як рипить тополя, як падають цеглини… Доповз до Ізідори. Закляк поряд. Дивився у чорні очі.

— Моя, моя… єдина…

Обійняв, притулився до Ізідори всім тілом.

— Господи… — зашепотів гарячково. — Зроби так, щоб на небесах ми з Ізідорою ніколи не розлучалися…

Буря буцнула по капличці — стіни не подужали, завалилися.

Ілія лежав під громаддям битої цегли, скла і дерева. Прикривав собою Ізідору. Скривдженим, зламаним тілом рухалися останні потяги життєдайної крові, завмирали, наче перед смугастими шлагбаумами. Сіпалися рухатися далі, знову завмирали.

Ілія не міг розплющити очей — засипало піском і пилом. Сили йшли в землю. І тільки процесор ніяк не бажав вимикатися. «Радість… — стрибали хаотичні думки. — Яка незбагненна радість і легкість… Бог почує. Я… вірю…»

У правому вусі — скорботне зітхання.

— Спи… — з Іліїного вуха, ледь пересуваючи слабкі ніжки, виліз мізерний чорний тарган.

— Горане?.. Ти… був зі мною? — чи то подумав, чи то прошепотів Ілія.

— Прощавай, Іліє. Я помираю…

Ілія не відповів. Усміхнувся гордо й натхненно, з останніх сил учепився в Ізідору і віддав Богові змучену душу.

Наступного дня на подвір’я покинутого дому ступив Гоцик.

Дім

Гоцик рвонув на середземноморське узбережжя з новеньким паспортом на ім’я Вяйно Кірвеса. Зухвало не оминав поліцейських, по приколу купив собі новенький рюкзак «Nike» фірмового синьо-гранатового кольору каталонської «Барселони». Втім, для опудал, яким футбол нецікавий, тут ще й через увесь рюкзак значилося величезними літерами «Barcelona».

Настрій зашкалював до радісного буяння, і хоч кінець вересня в Андалусії супився важкими хмарами, тільки усміхався азартно: та пофіг! Додому невдовзі поїде. Хоч кишки порве на рідних горбатих дорогах, не на чужих горах.

Лише дві проблеми муляли Гоцикову душу: мама Марічка й Ізідора.

Жінка потроху оклигувала, та радість навіки покинула змучену душу. Мордувався, ніяк уявити не міг: от довезе жінку до кордону… Чи прямісінько до рідної хати. А там — що? Може, уже поховали і забули. Все кумекав, як краще вдіяти. Та чим більше придивлявся до Марічки, тим більше переконувався: помирати додому їде. Ніяк не жити. Мучився, сподівався: може, побачить рідну землю, оговтається…

Від згадки про Ізідору в серці розпалявся гнів. Усе за всіх вирішила! Гоцика їй до ноги прив’яжи, аби плазував поряд. А не вийде, красуне! Божевільний секс — то, безумовно, надихає… І надихає, і надихає… Аж поки не набридає вициганювати десять хвилин фізіологічного безглуздя в обмін на хронічну віддану слухняність. Помилилася, лялю! Більше не побачиш… Та що більше думав про Ізідору, то ясніше розумів: треба повернутися, розставити всі крапки над «і». Сам пастухові у щелепу зацідив, бо той і не збирався повертатися до дівчини, що чекала на нього, дати волю її серцю.

— Не можна хвостів лишати, — цідив.

Навіть згадав старого жадібного водія, що запросив з нього до біса грошей за контрабандний перетин кордону. І перед ним завинив?

— Ні, — вирішив. — Покараний, жлобяра!

Викреслив дядька зі списку нагальних справ. Від згадки про Ілію усміхнувся скептично.

— Ану, покажи м’язи, — спитає, тільки-но переступить поріг. — Де більші? Вгадаю, якою рукою мастурбуєш…

Про скарби не думав. А що про них думати? Усе ясно. Розкопає яму, забере камінці й монети, приголомшить синьйора Алваро: оптом візьмете? Врешті відкриє рахунок на ім’я Вяйно Кірвеса, в Україні той Вяйно перекаже гроші в інший банк, на ім’я Семена Гоценка. Нормально…

— Вяйно, блін… — усміхнувся.

Уявив, як здивується Ілія Гоциковому паспорту. Чи не здивується? Полякам нащо естонцями прикидатися? В Ілії і з паспортом усе нормально. То Гоцик майже рік нелегально швендяв.

— Чому я все про того йолопа Ілію думаю? — дивувався.

Там чим ближче підходив до великого самотнього будинку, що вже виднівся попереду, тим розчуленіше усміхався — скучив до біса за уїдливим чорнявим братом.

— Хоч би Ізідора все не зіпсувала, — кривився роздратовано.

У селищі, що за три кілометри від будинку з вежею, вирішив перепочити. Та до таверни не дійшов, перестрів місцевого нотаріуса синьйора Костелло, що Гоцик у нього орендував на місяць будинок із вежею. Біг до хлопця, спотикався.

«От Ілія, сука! — подумки розсміявся Гоцик. — Точно, за оренду не платить, на мене посилається…»

— Добридень, — кивнув чоловікові.

— Кабайєро Семене! Свята Діва, як ви вчасно!

Гоцик витріщив очі од здивування. Який такий Семен? Хто тут може знати, що ота… синьйора Алмейда його Семеном нарекла, коли була народила… «Точно, Ілія, падло, у моєму рюкзаку рився! Паспорт мій український роздивлявся. Розпатякав направо-наліво», — роздратувався.

— Вчасно? Значить, усе добре? — запитав насторожено. — Ніяких проблем?

Синьйор Костелло зітхнув, захитав головою.