Биті є. Гоцик (Повністю)

…Гоцик важко підводиться, підходить ближче до зруйнованої каплиці. Змії є. Багато змій. Спостерігають за людиною насторожено, та не шиплять, не смикаються. «Гуапо»… Тепер Гоцик знає: то — красунчик.

— Прощавай, рейна… — шепоче тоскно. Рейна — то королева… Прости мені за все, Ізідоро! І ти, брате…

Впала ніч, коли Гоцик врешті пішов від зруйнованої каплиці. Забрався на вежу. Дивився тоскно то на море, то на вогні близького селища, то на далекі темні гори. Таке все чуже… І темний дім на високому березі. Чому вони так прагли цього дому? Зрозуміти б, роздивитися…

Спустився з вежі, посунув до будинку. Вмикав світло — у кухні, вітальні, на другому поверсі, піднявся на третій, а тут кімнат до біса. Вмикав і вмикав лампи у кожній, і коли вночі на високому березі засвітилася величезна свічка самотнього прихистку, не зупинився — застигав у кожній кімнаті, уважно роздивлявся, наче предмети й речі мали б розповісти про життя двох дивних мешканців.

Малі кімнатки третього поверху мовчали. Усі, крім однієї: вузький диван тут не вкривала пилюка, на бильці висіли Іліїні штани, а замість подушки — скручений рушник. Наче ховався тут Ілія від усіх бід. Наче тільки тут і було йому добре. Гоцик опустився на диван, рипнули розхитані пружини… «Нащо сорок кімнат? Однаково душа відпочиватиме в одній…» — подумав.

А другий і перший поверхи спокою не мали. Гоцик ошелешено роздивлявся сплутані, ніби після відчайдушної боротьби, простирадла на Ізідориному ліжку, обірвані завіски, розчавлену червону помаду… Наступив на щось гостре — штрикнуло у ступню. Нахилився — камінь. Не простий — дорогоцінний. Валявся, як сміття. Гоцик поклав його на консоль біля ясного дзеркала, придивився: у вазі ще камінець. Пішов кімнатою — камінці валялися на підвіконні, посеред покривал, на килимі…

— Що ж тут у вас було?! — прошепотів. Хвиля чужих пристрастей так відчутно сколихнула повітря — аж зіщулився.

Зібрав камені, вкинув у вазу. Зазирнув до сусідньої кімнати. Одномісне ліжко акуратно застелене — ніхто тут не спав. Тільки й того, що новенький коштовний одяг на вішаках, на кріслі, по підлозі. І зіжмакана біла серветка, мов непотріб, під ліжком.

Та найбільше приголомшував перший поверх. У кошиках біля підвіконня гнили овочі і фрукти. Посеред столу стояла відкоркована повна пляшка і пательня із зеленою від цвілі яєчнею. Гоцик присів за стіл. Завмер. У повітрі задзвеніли голоси.

— Іліє… Іліє! — перелякано гукала Ізідора. — Де ти, Іліє?!

— Ізідоро… Ізідоро! — вистраждано кликав Ілія. — Де ти, Ізідоро?!

Гоцик дотягнувся до пляшки, підніс до рота — хотів, як зазвичай, з горла до забуття. Та з пляшки тхнуло різким запахом оцту. Відставив: і не забутися нині!

Пішов до вітальні. Уже не звертав уваги на скорботні свідчення німого дому. Упав на коров’ячу шкуру біля каміна, аж закляк — шкура пахла Іліїним горем. Й Ізідориною бідою. Посеред них на біло-коричневих плямах виблискувало чистими сльозами розкидане дорогоцінне каміння.

Гоцик зібрав смарагди, рубіни, сапфіри і діаманти. Піднявся на другий поверх. Висипав усі камені до вази біля консолі. Згадав про власні скарби під тополею. Усміхнуся гірко.

— Не потривожу… — сказав чи то Ілії, чи то скарбам.

Ніч тільки затуляла людям очі. Пішов шукати лопату. Та замість неї побачив на кам’яних плитах тераси покинуту тут чорну лаковану шкатулку. Знову повернувся до будинку. Зібрав усі розкидані камінці, вкинув до шкатулки. Лопату знайшов за домом, де Ілія примірявся розбити чи то тенісний корт, чи то вертолітний майданчик.

Зі сходом сонця синьйор Костелло за дорученням місцевої громади завітав до дивного будинку, аби дізнатися у нового хазяїна, чи будуть якісь розпорядження щодо поховання загиблих від бурі, та застав міцного кабайєро, що він геть не скидався на брата загиблого, за дивною справою. Ножем хлопець розколупував землю навколо великих кам’яних брил, що ними вщент всіяний увесь берег, обкопував камінь, коли той починав хитатися, обхоплював дужими руками, тяг із землі, викладав навколо зруйнованої каплиці міцну кам’яну огорожу. Та самої каплиці уже — й не роздивитися. Укрилася щільним шаром жовто-сірої прибережної землі, перетворилася на пагорб — тільки чуб тополиний стирчить.

Ошелешений нотаріус підійшов ближче до пагорба, відсахнувся перелякано — сотні змій ворушилися на його поверхні, шипіли, гнали геть.

— Синьйоре Костело, — мовив Гоцик. — Попа якого знайдіть. Хай почитає над померлими.

— А… поховати…

— Поховав.