Биті є. Гоцик (Повністю)

Гоцик виспався — усі трусилися, а він спав, як убитий. Вранці разом із хазяями збирав апельсини у плетені кошики, одне в голові: до Севільї мчати треба. Ілію з Ізідорою втратив, бо то до коней, то до тої… синьйори Алмейди сіпався. Тепер до Марічки запізниться. Обіцяв за два дні повернутися, а вже третя доба пішла…

Гукнув нотаріуса: подякувати, попрощатися… Синьйор Костелло стояв біля вибагливої кованої хвіртки, дивився на високий берег.

— Свята Діво Маріє… — шепотів вражено.

Гоцик підійшов, став поряд, глянув на кручу, де височів дім, більше схожий на палац. Нема дому! І вежі нема! Здалеку тільки пагорб побачив. Звів брови насторожено: наче дім — тільки перший у списку. А Гоцик другий…

Синьйор Костелло уже заводив таратайку.

Гоцик не опирався. Усівся на вузьке сидіння, трусився поряд із нотаріусом, вдивлявся у місце, яке ще кілька днів тому гордилося міцними кам’яними стінами, живилося божевільними людськими мріями. Та чим ближче під’їжджали, тим спокійнішим ставав. Може, так і треба?.. Потічок довго трудився — розмив фундамент дебелої вежі. Буревій завалив її на будинок, а той ніби чекав. Третій поверх обрушився всередину. Зверху його присипало уламками стін другого поверху, а перший став надійним вмістилищем для всього того.

Гоцик зупинився за кілька метрів від зруйнованого обійстя. Тільки тепер помітив — буря відірвала верхівку тополі, вирівняла пагорб: й не здогадаєшся, що рукотворний… Підійшов ближче — змії нікуди не поділися. Їх не зацікавили руїни вежі, не перебралися у черево будинку, не розповзлися десятьма гектарами, звивалися на пагорбі — й не підійти.

— Охороняють… — повторив слова старої доньї Марії.

Ошелешеного нотаріуса більше хвилювали справи реальні.

— Вам знадобиться немало коштів, аби відбудувати все це, — бідкався, ходив руїнами, заглядав у всі дірки. — Вигідніше продати… Багато не попросиш… Така біда!

— Переоформимо сьогодні ж… — похмуро відказав Гоцик.

— На кого?

— На громадянина Вяйно Кірвеса. До речі, — додав тужливо. — Ваша таратайка часом не «SEAT Arosa» зветься?

За чотири доби старенька автівка синьйора Костелло, що він і не сподівався від неї колись здихатися, повільно під’їжджала до околиць Севільї. Щедрий кабайєро Семен Гоценко на прізвисько Гоцик відвалив нотаріусу шістсот євро, хоч чесний пан відверто признався: бензину-то небагато бере, в економному режимі 3 літри на 100 км, але рухається тільки в економному режимі. Трохи більше на швидкість натиснеш — зупиниться і може більше не зрушити.

— Беру…

Гоцик роздивлявся блакитну, як мрія, сестру Ізідориної жовтогарячої автівки, у горлі грудка. Зі справами розібрався швидко. Виклав майже всі гроші, що мав, за переоформлення Іліїного спадку на громадянина Вяйно Кірвеса. Нотаріус напружено вивчав паспорт естонського громадянина, в якому супилася та ж пика, що і в українському документі кабайєро.

— Він… Ви… маєте якісь плани щодо цієї власності? — допитувався нотаріус.

Гоцик похитав башкою.

— Хай… відпочине. Від людей. А там побачимо.

Перед від’їздом востаннє пішов до руїн. Приклав долоню до земляного пагорба.

— Прощавайте…

Сумніви не відпускали. Щось важливе мав сказати їм… Живим. Із чимось вкрай важливим повертався до Ілії й Ізідори, та звістка про наглу смерть розтрощила мозок, нині — останній шанс згадати все і таки прошепотіти. Хоч мертвим.

— Іліє… Ти помилявся. Бухгалтера не варто було вбивати, — сказав, бо увесь час від португальського Сініша до цього іспанського високого берега тільки й думав, що про синьйору Алмейду. Похнюпився. — І не мордуйся на небесах, що не встиг за життя покарати… Пусте.

— Ізідоро… — мовив. — То не любов, якщо вбиває і виймає душу. То щось інше… Таке потужне й міцне, що світ зникає, але… не любов. Навіть якби підкорився, наробив тобі дітей, у морі з тою рибою скнів… Сама б утекла. І… правильно б зробила.

Зітхнув.

— Спіть…

Пішов до зруйнованого дому. Став перед ним — ялозив поглядом по міцних, здавалося б, не підвладних будь-яким стихіям, кам’яних брилах, з яких він був викладений. Під півокруглою аркою тераси посеред сміття блимнув ясний вогник, наче одинока сльоза не пішла у землю, скорботно тремтіла, згадуючи вчорашній буревій.

Гоцик нахилився, підняв невеликий ясний діамант. Усміхнувся сумно, бо саме думав, як на бензин до рідних країв нашкребти. «Може, Бог дає людині стільки грошей, скільки їй потрібно саме зараз?..» — подумав. А розкопувати яму під тополею — і думки не промайнуло.

Учепився очима за пагорб востаннє, пішов геть. Забере Марічку і гайда додому. Ні! Спочатку продасть букіністу Алваро діамант, щоб вистачило грошей додому дістатися. Ні! Спочатку Ісусика розпитає: чи витримає Марічка шлях… додому. Ні! Спочатку з Марічкою поговорить… якось.

Ще й не спустився з високого берега — назустріч андалусієць рідкісної білої масті міцний візок тягне. Хотів було крикнути: «Повертай! Приватна власність!», та на коня задивився. Гарний… А серце не тьохнуло. «Чому?» — здивувався.

Візок зупинився, з нього зіскочила жінка з незворушно-прекрасним блідим обличчям.

— Міліца? Міліца з роду Црноєвичів? — здивувався.