Биті є. Гоцик (Повністю)

— Я сумуватиму за вами, кабайєро…

— Нормальний ти мужик… Правильний, — варнякав Гоцик. — Не брешеш? Як тобі вдається? А я брешу… Буває.

Букініст хитав головою: ох, як же я розумію вас, кабайєро! Поткнувся Гоцикові подарунок на згадку про Севілью шукати. Рився на книжкових полицях, шарудів у шухлядах письмового столу.

— Не те, не те…

Врешті віднайшов великий — сантиметрів 5 у діаметрі! — мідний медальйон. Перехрестився, поцілував медальйон, повісив Гоцикові на шию.

— Мадонна… — пояснив схвильовано. — Санта Марія де ла Есперанца Макарена. «Та, що подає надію». Їй поклоняються справжні чоловіки — тореадори. Севільська мадонна захистить вас, кабайєро.

Маму Марічку і її працьовитого сина проводжала вся лікарня. Лікарі потискали Гоцикові руку, медсестри цілували у щоки: щасти! Санітарки і волонтери шкодували: важко без Гоцика стане.

Прийшла і сестра Тереза. Принесла теплий одяг для Марічки, хоч Гоцик і не хотів брати: усе самі купимо. Хрестила жінку і хлопця, дякувала…

— За що?! Це ми перед вами у боргу, — сказав Гоцик.

— За те, що з сестрою помирили. Вісім років зі мною не розмовляла…

— Синьйора Агуеда — горда жінка, — Гоцик згадав подружжя милосердних фермерів, що вони і доправили сюди їх з Марічкою.

— Коли їхній син Сантьяго покинув семінарію, Агуеда дуже засмутилася. Покликала мене. Просила, аби я відмовила Сантьяго кидати навчання. А він так мріяв мандрувати з отарою… І я благословила його.

— Сантьяго? — Гоцик згадав наївного іспанського пастуха: лежав під сикомором у напівзруйнованому храмі поруч із скринею, очі в небо…

— А тепер мордуюся… Нащо те скоїла?! Уже скільки років нічого про Сантьяго не чули. Щодня молюся за нього.

Гоцик потьмянів.

— Прощавайте, сестро Терезо, — мовив розгублено. — І за мене помоліться…

Блакитна «SEAT Arosa» виїхала з Севільї восьмого грудня, коли місто вже починало готуватися до свята Різдва Христового.

До французького кордону — без варіантів. А далі… Карта автомобільних доріг пропонувала десятки маршрутів, та Гоцик повернув до середземноморського узбережжя. Рухав час у зворотному напрямку, вдивлявся у навколишні краєвиди: отут вони з Ілією чалапали. За тиждень перетнули Францію, Італію, Словенію, забурилися в Угорщину. Звідти б — до українського кордону. Та Гоцик повернув на північ — отам, поблизу польського Хелма зустрів Ілію. Туди і повернеться…

— Через Словаччину й Польщу поїдемо, — напружено пояснив Марічці. — Мені так… треба. Ви вже потерпіть…

Марічка терпіла. Трималася, поки бачила розгублений погляд хлопця, та чим ближче під’їжджали до рідних країв, тим більше журилася, не могла втримати сліз.

В угорському мотелі, де зупинилися переночувати, Гоцик власноруч розім’яв варену картоплю на пюре, залив юшкою з гуляшу, відніс Марічці в номер. За дверима чекав, поки поїсть: стидалася при хлопцеві давитися, руками допомагати їжі потрапити у стравохід. Відніс тарелі до ресторанчика при мотелі, замовив гарячого чаю, підсів до жінки.

— Мамо Марічко… Боїтеся?

«Так!» — зіщулилася, показала жестами: паперу дай, ручку…

Давно не розмовляли. Гоцик більше балабонив, Марічка тільки кивала та плакала. І нині сліз не тримала — крапали на цупкий папір. Не помічала. Виводила.

«Каліка… Ярмо для всіх. Чоловікові — яка радість від такої дружини?..»

— А донька?

«Донька — глухоніма. Мріяла навчити її розмовляти. Сама німою стала… Тільки б побачити її. А тоді й померти можна».

— Нащо ви всі туди пнетеся?! Ну, нащо?! — не втримався. — Що ті гроші?! Чоловіка полишили! Доньку…

Закляк. Почервонів…

— То я не про вас. У мене мати… У Португалії заміж вийшла. За пердуна. А ми з татом…

Марічка опустила голову. Поклала прозору долоню на важку Гоцикову руку: тихо, дитино, тихо…

— Ви не думайте, що я вас через кордон переправлю і покину посеред дороги, — заговорив глухо. — Я би просто так вас мамою не називав. Хочете чи ні, а маєте тепер ще й сина. Так що…

Зиркнув на Марічку напружено.

— …Не хвилюйтеся ані на йоту. Розберемося. Усіх знайдемо… Подивимося, як вони там…

Напередодні нового 2010 року блакитна напівіржава залізяка з гордою назвою «SEAT Arosa» дісталася Ягодина. Українських прикордонників вельми здивували естонські громадяни, що через Польщу прямували до Києва на конференцію з питань обмеження виробництва, використання, ввезення та розповсюдження в Україні полімерних пакетів. Навпростець через Білорусь — набагато коротший шлях. Перемовлялися тихо.

— Де вони цю тачку відкопали? Брухт! — казав один.

— Тихіше, — застеріг другий. — Ще образяться… А раптом то сімейна реліквія?

— Не образяться, — заперечив перший. — Глянь! У них на пиках написано: ми ні бельмеса…

— Хлопці, — встряг естонський громадянин Вяйно Кірвес. — Є проблеми? Як ні, то ми б уже й поїхали. Бо без нас з тими пакетами не розберуться.

— Ви файно українською розмовляєте, — не втримався один із прикордонників. — Вивчали?..

— Та ні, — видав Гоцик чисту правду. — Тато в мене українець. Шкода, не зміг з нам поїхати. Свиней багато тримає. Часу нема.

Прикордонники віддали паспорти дивним естонцям, Гоцик керував на Ковель, усміхався.

— Ну, от і все… Мамо Марічко! Ми вдома!