Биті є. Гоцик (Повністю)

— Галею, — кивнув заправник. — Марічка… Перша дружина Стефана — пропала на заробітках кілька років тому. Галя Стефану шукати її помагала. Вона в міліції працює. А потім жити разом стали. Хлопця народили. Добрі люди.

— І де живуть? — одними вустами запитав Гоцик.

— Під горою неподалік ратуші.

Сніг падав. Вибілював біди, та вони пробивалися — чорними гілками голих дерев, круками, облупленими стінами старовинних будинків. Не затьмарювали новорічної радості — кружляла у повітрі, сяяла яскравими кульками на ялинках, лоскотала дітлахам щічки, розливалася смачнющими запахами здоби, — та й не зникали без сліду.

На горі над містом привидом давньої слави височіли замкові руїни. Гоцик завмер, наче Іліїн дім побачив. А поряд дві людські фігури. Ілія. І Ізідора.

Струсив спомини. Роззирнувся — де тут Саламани?! — хоч і не розумів, навіщо пнеться.

— Щоб усе перевірити, — сказав сам собі вголос.

Вправний будиночок нагорі крутого узвозу мав газду. Хазяйська рука скинула сніг з даху, розчистила доріжки, огорожу з металевого профілю поставили геть недавно, старі дерева восени були обрізані ретельно — місце кожного зрізу акуратно пофарбоване зеленою фарбою. А у дворі, що невеличкий шмат його можна було роздивитися крізь кований отвір хвіртки, стояли дитячі санчата і складена колясочка-крісельце. Не брехав заправник…

З будинку надвір визирнув худорлявий чоловік років сорока п’яти. Помітив чужу людину біля хвіртки, зник у хаті. За мить з’явився знову — у теплій куртці і чоботах. Тільки лисину не прикрив — ішов до Гоцика, світив блискучим черепом, вітерець розвивав довге ріденьке волосся на потилиці. «Митець…» — спустошено подумав Гоцик. Аж захотілося закрутити ту гриву у хвіст.

— Добридень, — привітно усміхнувся чоловік. — Ви на поетичні читання? Оргкомітет знаходиться…

— Ні, — обірвав чоловіка Гоцик. — Я не на читання.

— А…

— Стефан Саламан? — холодно запитав Гоцик, аж уявив себе слідчим з якогось міліцейського бойовика.

— Так, добродію. А власне…

— Марічка Саламан — ваша дружина?

Чоловік зблід, подався до Гоцика.

— Марічка… Де вона? Вона жива?!

Гоцик кивнув насторожено. Наперед намалював собі Стефана Саламана підлою вражиною, та перед ним стояв немолодий розгублений мужчина: одного разу доля уже смикнула за вузду, розвернула його життя на перпендикуляр — у стару колію не повернути, і от тепер знову тягла кудись, поміж двох колій…

З дому визирнула міцна молодуха років тридцяти п’яти. З тривогою зиркнула на Стефана і незнайомця, рішуче попрямувала до них.

— Стефане…

— Галю… — безпорадно пробурмотів Стефан.

Гоцик скосив на Галю очі. Ого! Сніг з даху точно вона скидала, і доріжки порозчищала, і паркан з профілю, певно, теж… Галя.

— Добридень, — привітався чемно.

— Галю… — Стефан ледь стояв. — Марічка знайшлася…

Треба віддати Галі шану, не визвірилася хижо, не погнала Гоцика: геть! Завмерла на мить, схлипнула, захрестилася набожно: хвала Ісусу! Роззирнулася.

— А де… Марічка?..

— У лікарні… Тут неподалік, — сказав Гоцик.

Трійця завмерла. Галя похнюпилася, опустила голову… З хати визирнула стара жінка, гукнула:

— Галю! Малий їсти просить…

— Та заждіть, мамо!

Галя звела брови. І Гоцик, і Стефан дивилися на неї, ніби від неї одної залежало геть усе. Галя усміхнулася гірко.

— От бачиш, Стефане… Не дарма молилися. Я з малим до мами переїду. Сьогодні ж. А ти за Марічкою рушай…

Стефан заплакав.

— Галю! Ні…

Галя видихнула важко.

— А що робити?!

— Не знаю! Не знаю. — Стефан не втирав сльози. — До себе Марічку заберемо… Хата велика.

— Що ви, добродію, мелете? — кинув Гоцик похмуро.

Стефан зіщулився, мов від удару, забалабонив гарячково.

— Який на нас гріх?! П’ять років минуло. Ми шукали. Де ми тільки не шукали. Дві теки листів і запитів у шафі зберігаються. І Галя шукала. Скажи панові, Галю!

Галя зітхнула важко.

— Збирайся, Стефане. Разом до моєї мами переїдемо. Хата Марічці лишиться.

— Марічка… не зможе сама жити, — видушив Гоцик.

— Чому?

— У полоні всі ці роки була. У циган. Виснажена вкрай. Цигани язик їй… відрізали.

— Боже правий! — Стефан затулив лице руками, заридав.

Галя зблідла, щелепи ходором.

— Добре… Не переїжджатимемо. Заберемо Марічку… до нас. Хата… велика… Доглянемо…

— Та вона не помирає, щоб ходити за нею, — сказав Гоцик. — А отут із вами… точно помре.

Біля файної нової огорожі з металопрофілю, над крутим узвозом, над усією Теребовлею затремтіла хитка тривожна тиша. Гоцик спустошено дивився на двох приголомшених людей: що робити? Були б покидьками, кричали б на всю вулицю: «Нічого не знаємо! І знати не хочемо!», отоді б він не розгубився — врізав би поміж очі і поетові, і міцній Галі. Та поряд із ним товклися ошелешені безпорадні люди, і тільки одне ясно: не хочуть одне без одного… Отакі справи.

Зітхнув.

— Добре… Поїду. Адресу доньки тільки дайте. Повезу Марічку в Київ до Дори.

Галя звела на Гоцика мокрі очі, захитала головою.

— Вези нас у лікарню до Марічки, — сказала. — Як уже Бог дасть…

193 кілометри між Теребовлею і Луцьком «SEAT Arosa» подолала, коли годинник показував першу годину дня. Гоцик залишив знічених Саламанів у коридорі, увійшов до палати, де лежала Марічка.