Биті є. Гоцик (Повністю)

Міліца підійшла ближче, дивилася крізь Гоцика на пагорб.

— Дозволь оселитися. Поряд із пагорбом. Охоронятиму… вічний спокій.

Гоцик знітився, знизав плечима.

— Де там жити? Одні стіни…

— У мене є час… Збудую собі прихисток. Поряд із пагорбом.

— Живи… — прошепотів.

Міліца схилила голову із вдячністю.

— Візьми коня.

Хитнув башкою — ні.

— Живи… — повторив, заспішив до блакитної «SEAT Arosa»: самотньо скніла на околиці селища, чекала на нового хазяїна.

Міліца провела Гоцика скорботним поглядом, важко посунула до руїн. Зупинилася біля земляного пагорба.

— Дякую… Що дочекалися, — мовила зміям.

Гади не шипіли, німо розповзлися — хто куди. Міліца опустилася на камені біля пагорба. Над високим берегом тихим стогоном закружляла чи то молитва безсмертної, чи то рядки безсмертного Негоша…

Севілья зустріла Гоцика теплим осіннім сонцем. Не пекло, заспокоювало, а на душі тривога. Хоча б тут не запізно стало.

Залишив блакитну автівку за огорожею лікарні. Йшов двором до будівлі, в якій розташовувалися жіночі палати, все навіював собі: «Не запізнився! Ні…»

Ще здалеку побачив Марічку — сиділа на лаві під кипарисом: худенька, як підліток, сумна. Дивилася на горобців, що вони затято билися за малу скоринку на піщаній стежині.

Підійшов. Присів поруч.

— Мамо Марічко… Я повернувся.

Жінка відразу ж помітила дивні, незрозумілі сторонньому оку зміни, хоч Гоцик з усіх сил пнувся виглядати впевненим і сильним. Глянула на хлопця з тривогою. Обійняла за плечі, притулила до себе, ніби казала: тихо, тихо, дитино, усе добре, не один…

Гоцик відчув себе малим і беззахисним. До очей поповзли сльози. Припав до худенького жінчиного плеча. Мовчав, як та зараза, ковтав підлі сльози. Лаяв себе подумки останніми словам: «Ну, козел, бля… Якого?! Ти ж підтримати її маєш, а не висмоктувати з неї останні сили…» Та худеньке Маріччине плечико не тремтіло, не гнулося. Рука вела по Гоциковому волоссю упевнено і ніжно: тихо, тихо, дитино… Не один. Уперше за майже рік нелегких мандрів хлопець раптом відчув спокій і віру — як за міцнющим кам’яним муром.

— Мамо Марічко… — прошепотів. — Не покидай мене…

Жінка обережно відсторонила Гоцика, глянула в очі, усміхнулася всесильно і хоробро. «Не покину…» — прочитав у зажурених очах.

Диво… Гоцик мав стати слабким, аби Марічка почала не просто одужувати — черпати сили звідусіль: з небес, сонця, височезних кипарисів, цвірінчання горобців, суворих вказівок лікарів, допомоги сусідкам по палаті, перетертих супів і молитов файній статуї Діві Марії, що вона стояла посеред лікарняного двору.

Гоцик сіпав лікаря Ісусика, якого, до речі, звали Хесусом. Хесусом Луїсом.

— Коли вже маму відпустите?

Ісусик не радив вирушати в дорогу раніше середини листопада, а то й ще зачекати.

Гоцик не вибухав. Таємнича смерть Ілії й Ізідори розшматувала принципи: а здавалися ж вічними і непорушними! Вгамовував себе безжально: чекай, терпи… Колупався у блакитній автівці, ходив за слабкими чоловіками, драїв туалети у лікарні, а як втомлювався до нестями, сунув до книжкової крамнички привітного синьйора Алваро, і той завжди знаходив час для кремезного чужинця з такою розхристаною душею, що й сліпий побачив би, хоч ніяких справ до хлопця не мав: з усім розібралися у перший же день після повернення Гоцика від дому Ілії. Букініст продав чистий діамант, хлопець отримав 10 тисяч готівки, хоч камінець коштував вп’ятеро дорожче, і цілий пакет документів, аби без клопоту перетнути кордон України: і візи, і запрошення на кілька міжнародних семінарів у різних галузях, аби обрати найбільш підходящий, коли прийде час вирушити в дорогу.

— Чув, благодійна лікарня для нужденних отримала неймовірну пожертву, — сказав раз синьйор Алваро.

Налив сухе червоне вино у келихи, поставив один на письмовий стіл, біля якого сидів Гоцик.

— Так… І я чув.

Гоцик відпив із келиха, насупився роздратовано: якого дідька ковтає оце пійло для манірних панянок? Йому би горілочки чарочку. Якого дідька не наважується сказати букіністу, що горілка — фореве, а все інше… Що з ним таке?!

— Щоразу, коли людина відмовляється від грошей, — то подвиг духу, — синьйор Алваро присів у крісло навпроти Гоцика, із задоволенням смакував вино.

— Може, йолоп який, — відсторонено відповів Гоцик. — Чи грішник… Накапостило, падло, аж самому страх, а тепер грішми собі шлях у рай прокладає.

— Усі ми — йолопи і грішники. Та лише одиниці вільні: не підкоряються диктату грошей.

Гоцик згадав тата… Синьйора Алмейду…

— То у вас їх забагато. Можете філософствувати…

Букініст усміхнувся.

— І у вас, кабайєро… Завжди будуть. Та тільки не через край. Рівно стільки, щоб не витрачати життя на їх охорону. Згадаєте мої слова.

Гоцик зиркнув на інтелігентну пику іспанця, знизав плечима.

— Шкода, не матимете змоги перевірити… Я сюди повертатися не збираюся.

Синьйор Алваро розсміявся, ухопився було за пляшку, аби підлити хлопцеві червоного вина, та зупинився…

— Думаю, ви б не відмовилися від чогось більш міцного.

Гоцик випростав руку: ні!

— Давайте чогось міцнішого… на коня вип’ємо. Коли прощатимемося.

На початку грудня пили горілку. Букініст не відставав.