Читаем Биті є. Гоцик (Повністю) полностью

Биті є. Гоцик (Повністю)

Марічка глянула на Гоцика із довірою, кивнула: як скажеш, дитино. Гоцик повеселішав. «Не зупинятимуся! — затявся. — Вночі навіть краще… Рух не такий жвавий… Не засну ж я кермом, коли дім поряд».

Сьомого січня ще до півнів у Нехаївці біля акуратного паркану міцної хати зупинилася замурзана старенька автівка. Гоцик грюкнув дверцятами, роззирнувся схвильовано, наче за рік село мало вигоріти, вмерти й щезнути. А стоять… Хати, дерева, генделик «Марія Магдалина»…

Озирнувся до Марічки — тупцювала біля автівки, села не роздивлялася. Очі у землю, ніби геть перед усіма завинила, місця їй на цій землі нема.

— Ходімо, мамо Марічко! Ми вдома…

Двері розчахнулися, перш ніж Гоцик відчинив рипучу хвіртку, На порозі стояв сивий тато. Гоцик захлинувся: ще більш постарів, сірий увесь. У руці дрючок. Певно, подумав, злодюжки якісь у світанку на подвір’я пнуться.

— А… Ти… — мовив стримано.

Всю довгу безкінечну ніч, поки Гоцик гнав і гнав стареньку автівку в геть не економному режимі до рідної хати, тисячі разів намагався уявити, як зустріне тато. Спочатку перелякав сам себе: тато помер… Гоцик зазирне до порожніх кімнат… Ні! Ще тільки побачить вулицю, дім, як зрозуміє: нема… Свині — сироти. На хаті дах поїхав від горя.

— Тьху ти!

Хитнув башкою: маячня! Тато в нього — кремінь! Такого розбити — сто років сіпатися… Вийде на поріг, усміхнеться уїдливо, мовляв, дурне ти, дурне… А батько казав… А чи, навпаки, й слова не мовить. Насупиться сердито, піде до хати, а дверей за собою не зачинить… Нізащо не зачинить, аби Гоцик не психонув, не побіг геть. Знає синову вдачу. Сам — мов той віслюк упертий. А може, не втримається. Змахне сльозу, відвернеться, аби син не помітив…

У сірому небі тільки зачинався перший день Різдва Христового. Тато стояв на порозі.

— А… Ти… — мовив стримано. Віджбурнув дрючок.

— Привіт, тату…

Тато мовчки розвернувся, пішов до хати. Та дверей не зачинив. Гоцик напружився, озирнувся до Марічки, взяв її під руку.

— Мамо Марічко! Прошу!

Завів жінку в дім.

— Зараз воду зігрію. Умиєтеся. А поки… Ходімо! — тяг до своєї кімнати. — Отут відпочити можете, перевдягнутися. Хай це буде ваша кімната? Не проти?

Залишив Марічку у власній кімнаті, пішов хатою.

— Тату!

Тато на кухні чайник ставив. Гоцик підійшов впритул, глянув йому в очі.

— Жінку… з полону циганського в Іспанії визволив. Наша… Українка. Марічкою зветься. П’ять років мордували. Язик відрізали. Ти… врахуй! Бо тут житиме. У моїй кімнаті.

Тато звів брови, скосив очі у бік синової кімнати. Кивнув.

— Голодні? — вимовив врешті.

— Та поїли б. Усю ніч їхали.

За круглим, як земна куля, столом мовчки сиділи. Тато готувався до Різдва — свиню зарізав, тож є і кров’янка, і печеня, домашня ковбаса з салом і гречкою. Гоцик рубав усе підряд, Марічка тільки чай пила.

Тато першим підвівся. Дістав із шафи рушник. Простягнув жінці.

— Марічко, — сказав. — Ходімо зі мною. Покажу, де вмитися можна.

Гаряча вода зробила своє діло: втомлена Марічка заснула у Гоциковій кімнаті.

— А тобі де постелити? — запитав тато.

— Та ніде! Не хочу спати. Піду…

У дупу пекло. Вискочив надвір. Пішов вулицею. Серце хвилювалося, та не гірко-насторожено, ні — наче дочекалося врешті, чого жадало. Наче варто було збити ноги в кров, аби тільки зуміти повернутися саме сюди.

Дійшов до Тайчиного двору. Штовхонув хвіртку. Собаки ланцюги рвуть.

— А вам чого?!

Стукнув у двері Тайчиної хати. Гукнув.

— Тайко…

На поріг вийшла Тайчина мати.

— Стиць, приїхали! А ти звідки намалювався, Семене?

— От вам не однаково… — буркнув Гоцик. — Доброго ранку, тьоть Люсю. А Тая де?

— Спить! Ти на годинник дивився? Ще й сьомої нема!

— Щось ви довго спите…

— Та не сплю давно!

— А Тайка чого спить?! Роботи їй нема?..

— Ще перед тобою не звітували, халамидник. Заходь, давай. Линдає воно десь, спокою йому нема…