Биті є. Гоцик (Повністю)

— Тайко, ти здуріла? Я ж ще у школі…

Тайка віджбурнула золото, застигла. Гоцик знітився вкрай.

— Що? І тут запізнився?

Тайка розсміялася, притулилася до Гоцика — вухом серце його слухала. Обійняв двома руками.

— Що ж ти мене лякаєш…

— А я ще зі школи знала… Нікуди ти від мене не дінешся! — сказала.

— Ну, що? Раз таке діло — не поїду торгувати! — тьоть Люся всілася на табуретку, змахнула сльозу. — Забереш донечку від матері… Повезеш світ за очі…

— Чого би це? Нам і тут нормально. Скажи, Тайко!

Тайчина мати підхопилася — так відсвяткувати треба! А зараз же все на стіл!

— Ні! Увечері понапиваємося, — вирішив. — У мене ще справ до біса…

Спершу намірився загнати «SEAT Arosa» на подвір’я, аби не стирчала посеред вулиці, та передумав. Дістав паспорт на ім’я Вяйно Кірвеса, підпалив запальничкою. Дивився, як зникає у полум’ї власна сфотографована пика: ніхто й ніколи не відшукає власника дивної садиби на високому андалусійському березі. Хай охороняє вічний спокій Ілії, Ізідори і хороброго воїна Міліца з роду Црноєвичів. Гоцик не повернеться… Навіть для того, аби дістати з землі закопані скарби. Бо то істина: що поклала у землю людська рука, того чіпати не слід. Ні кісток людських, ні золота. Гоцик не повернеться. Та й не забуде.

Кинув на сніг обгорілий папірець, посунув до батьківської хати. Обережно зазирнув до своєї кімнати: Марічка спала.

Тихо пішов до кухні — тато тер варені буряки над великою алюмінієвою мисякою. Зиркнув на сина.

— Думав, під вечір п’яним приваландаєшся…

— Женився тільки-но, — сказав Гоцик.

Усівся на табуретку поряд із батьком. Усміхнувся.

— На кому? — спитав тато.

— На Тайці…

— Гарна дівчина, — стримано мовив тато.

— Я ще зі школи знав… — кивнув Гоцик. — Це нам у район заяву везти треба?

— У район…

— Нічого.

Замовк, насупився.

— Тату… Марічка отут — назавжди. Нема їй куди подітися. Ясно? Оце її хата — і все тут! Вона мені — як мати.

Тато завмер, опустив голову.

— А наша… як там?

Гоцик потьмянів.

— Не повернеться, — видушив врешті. — Геть здуріла!

— Бачив її? — одними вустами запитав тато.

Гоцик кивнув.

— Здорова. Сік цідить. На березі океану. Біля нафтопереробного заводу.

Тато відвів погляд. Підвівся важко.

— Хоч розкажи перед від’їздом, чим оцю Марічку годувати… Бо, як немає язика, то, певно, шматком і вдавитися може…

Гоцик став навпроти батька.

— Куди це ти мене відправляєш, тату? Я назавжди повернувся. Скоро ще й дружину сюди приведу. Як усі розмістимося?.. А ще тачка під парканом замерзла. Чи якийсь дах для неї спорудити?.. Грошей трохи маю… Лісу закупимо. Чи з цегли?..

Тато не втримався — глянув на сина зболіло, закліпав повіками, обійняв рвучко.

— Сьомко, зараза…

Гоцик танув у міцних татових обіймах, тремтів. Схаменувся, огорнув тата важкими, як пательні долонями, серце впало — біля Гоцикових грудей плакало татове серце.

Відсторонився обережно. Зазирнув у татові очі з тривогою. А тато — кремінь. Уже й проковтнув — і горе, і радість. На варені буряки зиркнув.

— Ну… Раз так, то ходімо, — мовив.

Гоцик усміхнувся розчулено.

— Куди? До свиней?

— Чому «до свиней»? Просто — до праці…

Кінець 3-ї книги

Епілог

Гоцик розшукав Дору ще до кінця січня.

Пошастав інтернетом, знайшов сайти українських заробітчан, на одному із форумів прочитав інформацію від такої собі Світлани Діброви: розшукувала Марію Саламан, яка щезла в португальському Каштелу-Бранку п’ять років тому. Просила відгукнутися всіх, хто має хоч якусь інформацію. Залишила контактні телефони, адресу редакції в Києві.

Гоцик знайшов редакцію нараз, та всередину так і не потрапив. Наштовхнувся на високого худорлявого хлопця у лижній куртці і в’язаному смугастому шалику, сто разів обкрученому навколо шиї. Якраз виходив з будівлі. На плечі кофр. Біля вуха мобільний.

— Ні, мамо. Спочатку Дору заберу! Вона ж уперше сама… Без мене… — почув голос хлопця.

Розвернувся, посунув услід.

Добре, що хлопчина правильно життям рухався — не на маршрутці, таксі — пішки. За півгодини підходив до дебелої недобудови на Богдана Хмельницького неподалік метро «Театральна». Назустріч хлопцеві й Гоцику від недобудови сунули розбурхані люди з плакатами. «Геть незаконне будівництво!» — значилося на одному із них. «Нічого не змінилося», — подумав Гоцик. Витягнув шию: куди молодик далі піде?

Хлопець простував до паркану навколо незаконного будівництва: звідти розходилися останні мітингувальники — згортали плакати, ще кричали востаннє щось відверте і пафосне набундюченим охоронцям. А поряд із ними з фотокамерою на шиї стояла невисока, тоненька, як гілочка, дівчинка. На вигляд — дитина, рочків п’ятнадцять, не більше. Сумніви — геть! До біса схожа на маму Марічку! Побачила хлопця, усміхнулася, замахала йому рукою. Він підійшов, пригорнув її до себе дуже трепетно.

— Блін… Мужик… — Гоцик хмикнув з повагою, підійшов ближче.

Хлопець гаряче запевняв дівчинку: із першим самостійним завданням упоралася, раз до кінця мітингу фотографувала і ніхто камеру не побив. Вона тільки усміхалася, кивала. Швидко написала щось у смартфоні. Хлопець дістав свій смартфон, прочитав.