Битi є. Книга 1: Макар

Механік лиця не втримав. Сіпнувся. Зиркнув на Новаковського ошелешено. Ярослав Михайлович не пропустив. Насторожився. Його охоронець жив на Русанівці, доповів: бачив машину Макарова поблизу свого дому. Новаковський запитав просто так. Щоби піти від білявого зі своїм останнім словом. А білявий раптом заметушився…

— Що таке, Сашо?

— Продукти відвозив. Марті… Колезі своїй… У Володимира Гнатовича разом…

— Та знаю я Марту, — підозріло насупився Новаковський. — Ти в неї кур’єром чи як?

— Ногу зламала. Я їй і раніше допомагав… Самотня… — замовк. І раптом додав. — Нані знає…

Новаковському стало соромно. Як старому рибалці, що він спіймав рибину, палкою по голові, щоби не тріпотіла, а потім ще й плюнув. Навіщо?

— Ну, Марта — то таке… Давай… Щоб усе без збоїв. І… Нані…

— Не скажу.

Новаковський кивнув і врешті вимівся.

Механік стовбичив посеред кабінету, дивився на причинені двері — мороз під шкірою… З Мартою треба якось… згортати усе.

А коли? Закрутило, аж заскиглив — дідько, забагато усього одразу! Сарафани шити, за держзамовленням по сто разів із документами у різні інстанції, Сердюк Рому Шиллєра на фабрику все посилає — контроль, Новаковський у душу пече, Нані в мрії тягне, Марта загіпсованою ногою погрожує… Забагато… Тільки один удар відбив, двері відчиняються і на тобі…

— Нормально, нормально… — Рома Шиллєр суне фабричним коридором, зацікавлено крутить башкою. — Оце і є твоя фабрика? Шкода, раніше не навідався…

— І що було б?

— Раніше би перепросив…

— За що? — Механік дивується. Від Сердюкового іміджмейкера доброго слова не дочекатися.

— Ну, назвав же я тебе колись куркою…

— Не пам’ятаю.

— А я все пам’ятаю. Усе, — уїдливо посміхається Рома. — Помилявся… Зі мною таке практично не трапляється.

— Співчуваю, Ромо. Втрачаєш форму…

Ледь Шиллєра здихався — Нані на дроті.

— Сашо… Хочу перевезти до тебе свої речі… — бац по маківці.

— Я так чекав цього… — А що йому казати? Облиш, Нані! Це Мартина квартира, я оце метикую, куди звідси виїхати, як урешті наважитися на розмову з Мартазаврою і вже тільки опісля… розкласти по поличках нового життя твої речі… Та й Новаковський… Не йолоп. Дідько! Новаковський не простить.

— Я тепер тут… у тебе… Знаєш… Готуватиму. — Дівчинка смішна. Тобі ж з дитинства усе на тацях подавали.

— Перша спроба? — Всміхається. Нані… Нані можна геть усе. Нані — його розкіш. Він ні в чому не хоче їй відмовляти. Хай собі бавиться.

— Обіцяй, що обов’язково скуштуєш. — Їй до вподоби роль турботливої Попелюшки.

— Люба… З твоїх рук…

— А як вийде неїстівне? — лякає Нані.

— Теж нормально. Як і впаду, так тільки до твоїх ніг…

— Сашко! Нога… — Марта на дроті!

— Слухаю, сонце.

— Сьогодні мають контрольний знімок робити. Нарешті цей клятий гіпс…

Механік завмирає: невже місяць пролетів?

А тут бухгалтер Гурман до кабінету.

— Олександре Миколайовичу, я вийшов на чудову бязь. Купувати?

— Яка бязь?

— Тканина.

— Нащо вона нам?

— Під держзамовлення. Ми ж солдатикам спіднє шитимемо? Так бязь…

— Держзамовлення ще нема.

— А коли буде, ми не матимемо бязі. Це звичайна драма для завдань подібного роду.

— А ми зможемо пошити з тої бязі щось інше, крім солдатського спіднього?

— О! Бязь таки… Так!

— Купуйте!

— Саша… — А ось і Новаковський! Тільки його сьогодні й не вистачало.

— Слухаю, Ярославе Михайловичу.

— Не знаєш, де Нані?

— …Ні. Домовилися ввечері зідзвонитися.

— Ти… Давай уже… Що завгодно роби, але хай Нані нас урешті… познайомить. Мені ці партизанські ігрища уже…

— Мені теж. Зроблю, Ярославе Михайловичу.

Мобільний вирубив, навкруги — куди спершу бігти? Сарафани, солдатське спіднє, бязь, Нані, Марта, Новаковський… Усе разом назовні полізло, як ті будяки під весняним сонцем. А чуйка є таки. «Новаковський!» — допетрав. Підпис під платіжкою — даєш бязь! І до апартаментів біля цирку.

Нані смажила грінки — дим коромислом. Вікна відчинила, сміялася…

— Проектувати будинки легше…

Вимкнув плитку, підхопив Нані на руки, поніс на все той же розбещений диван.

— Познайом мене зі своїм татом, Нані, — у лоба.

Завмерла.

— Навіщо?

— Якщо ти зважилася переїхати до мене, то спершу… познайом мене з Ярославом Михайловичем. Не думаю, що це нормально… коли дівчина починає жити з хлопцем, а її тато навіть не знає, хто він.

Нані смішно насупила бровки. Задумалася. Макар зиркнув на кохану спантеличено.

— Нані, люба… Є про що думати? — обережно. — Навіщо ми… ховаємося? Не тільки від твого тата. Від усіх… Ти й досі… не віриш мені?

Вона образилася. Вона вперше по-справжньому образилася. Смикнула гострим плечиком.

— Усіх?.. Їх просто нема тепер, Сашо…

— Безумовно! — Механіка повернуло до звичного сленгу, ніби від того аргументів більше. — Безумовно, сонце! Але рідних… Їх треба жаліти… Зробімо це не для нас із тобою. Для твого тата…

— Тебе так хвилює мій тато!

— Добре! Добре… Давай не зустрічатися, аж доки всі мої справи з твоїм татом не вийдуть у нуль. Хочеш, я просто розірву всі домовленості? Я… більше не хочу про це говорити! Справа не в мені чи твоєму татові. Ти, Нані… Ти! — замовк, напружився. — …Не любиш?