Битi є. Книга 1: Макар

Нані сиділа на розбещеному дивані — свіжа гілка на трухлявому пні. Дивилася крізь механіка допитливо й здивовано, наче отам, за спиною коханого, коливалася невагома абсолютна істина.

— Я… боюся, Сашо.

Вона не вміла брехати. Серце схлипнуло. Механік обійняв свій скарб: маячня, маячня… Хіба не його правда? Нані просто не усвідомлює — як не брехати, одразу крила…

— Я… теж… боюся…

До ночі би слова падали. Татко втрутився. Нані насторожилася від дзвінка мобільного.

— Тату?..

— Чому ти не відповідаєш, Нані? — і стільки тривог та жалю у тих простих словах.

Схаменулася.

— Сюрприз готую… — поспіхом. Наче перепросила. — Ти де, таточку?

— Вдома. Обідаю…

— Отам і будь. Зараз під’їдемо.

— З ким?

— Із Сашею…

Не спитала механіка — можеш зараз? Проковтнув. На цю мить, здається, його все влаштовувало.

Сидів би Станіславський за столом четвертим, вигукнув би: «Вірю!» Нані нервово крутила в руці виделку:

— Тато, це Саша… Сашо… Не знаю, що казати. Ви ж знайомі?

— Так… — видушив Ярослав Михайлович.

— Ну, от і добре.

— Я подумав… Вибачте, що не говорив вам про наші з Нані… — механік імпровізував. — Перемішувати справи з… особистим…

— Ну, то таке… Мужик без справи — не мужик.

— У мене теж є справа, — сказала Нані.

— Пагорб насипають… — кивнув Новаковський.

— Знаю… Тепер мені в Процеві більше часу проводити…

— А що в Процеві? — запитав механік і, перш ніж останнє слово вилетіло з рота, побачив, як насупився Новаковський, як вигнула спинку Нані, зиркнула на тата, усміхнулася знічено.

— То… сімейне… Я розповім тобі. Згодом…

Над столом зависла важка мовчанка. Притискала до підлоги людей, чашки, ошатну скатертину… Мобільний виручив. Як завжди.

— Олександре Миколайовичу! Бязь другого сорту. Брати? — схвильовано повідомив бухгалтер Гурман.

— Ціна?

— Більш ніж!

— Беріть!

— Із фабрики, — пояснив Новаковському і Нані.

— Проблеми?

— Так… поточне. Мені час. Я… радий, що Нані… познайомила нас, хоча ми…

— Саша не подобається тобі, тату, — сказала Нані, коли механік залишив квартиру на Оболонській набережній. — Я боялася того…

— Ну, то таке… Я теж не подобався твоєму дідові. — Новаковський усміхнувся сумно. — Аби тобі щастя, дитино… А я… Я завжди поруч. Як от і мама… Благослови тебе Господь.

Розв’язані проблеми відпадали, як суха короста з прокаженого, а напруга, сволота, не зникала. Марта… Абсолютний нуль механіка. Від неї всі точки відліку, усі плюси й мінуси. Марта…

Макарові вистачило здорового глузду не атакувати коханку наступного ж дня після того, як до його рук потрапили Мартині секрети. Вичікував. Ніяк не міг сміливості набратися… Вчорашні плани назавтра — маячня. Нові вимислював. Відкидав, лаявся… Непростий горішок пані Марта. Поки гіпсом до квартири на Русанівці прикута, гуляй, хлопе! Нані уже літає Мартиними апартаментами, як у власному просторі. Там лишитися хоче. І як їй відмовити?

— Не з’їжджай звідси, — сказала раз. — Тут… ми пізнали любов. Тут хочу. Давай, я зустрінуся з хазяйкою. Запропоную їй більше грошей…

— Ні! — збурився. — Тільки не це. Ніколи не говори зі мною про гроші, Нані. Ти ніколи не платитимеш… Ні за мене! Ні за нас! Ні за себе! Хочеш тут? Буде!

Вештався розкішними апартаментами, кумекав: а й те — якого з’їжджати? Можна і тут залишитися. І поки Марта в гіпсі… І по тому…

Дурнувате знайомство із Новаковським такого пенделя дало — того ж вечора до коханки погнав. Шкірою відчував: усе, чувак, — далі тягнути вкрай небезпечно. Час валити Мартазавру.

Жовтень заливав дорогу сльозами розчарувань. Нічого в жовтня не виходило — знай пудрив небо над Києвом блідою блакиттю, та вона не трималася, опадала темними хмарами. Хмари чіплялися за маківки церков, сходили водою, і, ніби від того, що одній хмарці плакати, інші теж схлипували, і дощ водносталь періщив по всьому місту ось уже третій день поспіль.

Перш ніж увійти до Мартиного барлогу на Русанівці, Макар купив у цілодобовій аптеці на розі заспокійливого, проковтнув дві пігулки на ходу, ляснув себе по мокрій щоці — не сци, чувак, усе вийде! І тільки потім натиснув на кнопку дзвінка.

Вона довго не відчиняла. Механік устиг разів десять повторити: «Я ніколи не кохав тебе, Марто! Більше брехати не можу!», а за дверима усе тихо та німо.

— Марто! — грюкнув кулаком у двері. Вихопив мобільний, набрав Мартин номер. Померла чи що? — Марто!

Двері відчинилися несподівано й тихо, ніби самі по собі, без людської руки. Рип — щілина у п’ять сантиметрів. Механік відсахнувся, перелякався якогось біса, застиг. Витягнув шию, насторожено гукнув у ту щілину:

— Сонце…

Сонце й не гикнуло. Макар товкся перед прочиненими дверима — ні туди, ні сюди. Що це? Може… хтось шукав Мартину схованку з компроматом. Не знайшов, Марту прибив, зараз і його… Відступив на крок. Дідько! Треба би… глянути, що там, усередині… Чи — ні? До біса! Геть! А цікавість до дверей штовхає. Струсив страхи, напружився та як дасть носаком по прочиненим дверям — га-ах! Отак! Одним оком гляне, що там, і…

Двері — лясь! З-за дверей:

— Ой, мамо…