Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

Макар ускочив до передпокою, щелепа відпала. За дверима по стіні долу сповзала ошелешена Марта: дві ноги, гіпсу ніц, дебеле тіло напівпрозорим пеньюаром обмотане, а на лобі — ґуля.

— Сонце…

— Сюрприз…

— Удався! — ледь зумів утримати сміх. Насупився. — Новий пеньюар… Ти ж із дому не виходила.

— Хотіла тебе вразити… — з підлоги.

Макар відчув: звична гра волоком тягне варити смердючі чаї, укладати коханку на диван, зривати ідіотський пеньюар, ґвалтувати по-звірячому, ніби й справді захлинається від ревнощів. Здається, у свій перший день без гіпсу Марта готувалася саме до цього. А він… Він би наостанок… не проти, як виявляється.

— Я… — замовк. Далі мало бути — «…ніколи не любив тебе, Марто!»

Марта хтиво всміхнулася з підлоги.

— Йди до мене…

Макар штовхонув вхідні двері. Бац! Закрилися. Стояв над Мартою, метушливо смикав ґудзики на брюках.

— Я…

Вона простягнула до нього руку.

— Поможу… — нявкнула.

Макар відштовхнув Мартину руку, рвучко присів біля неї навпочіпки.

— Значить, так… Нані Новаковська… Ну, ти знаєш! Ми з нею поживемо трохи в твоїй квартирі… біля цирку. Не хочу зараз з’їжджати. Нані там… звикла. І я… А ти… краще забудь мене, Марто. Геть забудь! Нема мене! Бо якщо згадаєш… Я піду до Сердюка… З твоєю розпискою від Токо Моно… Як думаєш — шефові сподобається, що ти знала, як його дружина трахається з тим покидьком, і гроші за мовчання брала? — белькотів, злість розгоралася. — Файна схованка! О! Там багато секретів! Дякую, що й мою розписку зберегла! Я ж тепер тобі нічого не винен? Так? А за квартиру не переймайся. Ми ненадовго. Взимку свою куплю. Тоді і з’їду. І нікому не скажу, що пані Марта апартаменти біля цирку має. Отак… Ніби все. Ну, прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!

Підскочив. Гордість золотим дощем — зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело — вільний! — розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.

Крутнув замок, смикнув двері — та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.

— Що за фігня?

Ухопився за ручку замка, туди-сюди — мертво. Загарчав, черевиком по дверях.

— Та мать твою…

За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:

— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?

Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.

— Вибач… Колись, може, за все віддячу…

— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.

Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало-пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.

Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.

— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.

— Хочеш? — кинув.

— Пішов ти!

І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.

— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?

Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.

— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.

Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає — надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок — арбайтен, арбайтен, — а коли набої (читай — аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!

— Куди?! — стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.

— Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! — першою завжди обурювалася Злата Бубнова.

— Златочко! Золотце моє! — Макар обіймав швачку, повертав до цеху. — Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!

— Та почекає той гуртовий покупець! — відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.

— Блін, Злато! — демонстративно-здивовано кричав Макар. — Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо — більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.

— Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! — пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.

— А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.

— Я вас ненавиджу! — бурчала Злата, беручись до праці.

— А я тебе обожнюю! — сміявся Макар.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза