Битi є. Книга 1: Макар

— Макаров! Не ображайся, але ти… Ти, сука, — курка! Догнав? Навіть не півень! Півень хоч курку трахає, а ти… Курка! Тупа посередність, що вірить у власні куці крила, і її за оцю віру траха-а-ають усі, хто тільки може. Що ти тут шукаєш, чувак? Чого сподіваєшся? Ти — не полетиш! Ти — ніколи! І оця посада… Шеф… Оце все — не допоможе! Повір!

— Помиляєшся. — Макар ледь стримав лють.

— Я?! Ніколи! — запевнив Шиллєр.

— Невже? І коли зрозумів? Коли писав книгу під диктовку Сердюкового тестя? Як воно — бути літературним негром старого? Крила відростають? — Півпляшки шотландського віскі не минулися, Макар утрачав пильність.

Рома Шиллєр нервово смикнувся, одним пальцем намалював у повітрі: но-но!

— Що ти знаєш?! Спеціальне завдання! Стратегічно важлива інформація! Таємні джерела… Блін! Як же мене дістав цей маразматик! Коли ж він уже сконає, виродок!

Рома Шиллєр схлипнув, упав мордою на стільницю нардепівського стола і відрубився. П’яний Макар ледь зіп’явся на ноги, зміряв іміджмейкера звірячим поглядом і уже хотів був податися геть, та наштовхнувся очима на фото на стіні — зі світлини посміхалася шефова сім’я: гладка дружина Євгенія, син Макс, якого так кохала Люба.

— А-а… Ти… — без добра сказав механік Максові.

Штовхонув Шиллєра, тицьнув пальцем у світлину.

— Ти Максову тьолку мав? А я тобі скажу: ти — ніколи! А я мав! Спочатку я, а уже потім Макс! Люба… Пам’ятаєш, шукали її минулого літа… Думали, потонула. А вона… поїхала… Мабуть, не змогла після мене з Максом…

Гикнув, виматюкався.

— Погано ти мене знаєш, Шиллєре!

Рома Шиллєр тільки захропів у відповідь.

Макар плюнув іміджмейкеру під ноги, поплентався геть. «Курка… Зачекай, дурний йолопе! Ще будеш дупу цій курці цілувати…»

Наступного ранку Рома Шиллєр уїдливо зиркнув Макарові у вічі, закивав бовванцем:

— Поважаю, поважаю…

— За що? — Макар не міг пригадати, що такого особливого бовкнув учора Шиллєру. Голова розвалювалася.

— Ну… Мужик!

Макар зиркнув на світлину на стіні. Напружився.

— Тобто?..

— Ти ж не вирубився вчора, як ото я! — нахабно усміхнувся Шиллєр.

— Ти був не останній, з ким я вчора бухав, — буркнув.

І то правда. Вчора він ще багато чого встиг. Залишив п’яного Шиллєра у депутатському кріслі, автівку біля депутатського офісу на Печерську — куди п’яному за кермо? — викликав таксі. Поки тупцював на порозі офісного центру, ловив дрижаки березневої прохолоди, дурним бавився — роздивлявся автівки, вибирав, яку би хотів мати. Ні, «мерседеси», «лексуси», «бентлі» та «мазераті» для людей без фантазії. Він купить витончений елегантний «ягуар». І Марті в ньому місця не знайдеться… І придуркуватий Рома Шиллєр зійде заздрісною слиною…

Коли поряд загальмував іржавий «ланос» — таксі викликали? — навіть образився. Цирк!

— До цирку…

Їхав, дратувався: чому кляте життя щохвилини нагадує: знай своє місце, хлопе!

— Подивимося… — вийшов біля підземного переходу, почвалав у бік Мартиних апартаментів, та раптом на парапеті біля цирку побачив худе дівча з червоними від помади губами — сиділо собі, гризло насіння, наче не ніч — білий день.

— Ось ти й нарвалася, сучка!

Макар устиг ступити лише кілька нетвердих кроків, коли дівча підхопилося, гайнуло у підземний перехід.

— А-а… Рятуєшся?.. Не вийде! — Хмільна лють у скроні.

Слідом біг. Вискочив на поверхню біля універмагу «Україна» — де?! Дівча спокійнісінько стояло біля фургончика з шаурмою, з апетитом жувало грубий бутерброд, з якого стирчали стрілки зеленої цибулі, залишало червону помаду на скоринці черствої булки.

— Зараз… Я тебе нагодую… паскуда! — Хитався-сунув…

Зі спини підкрався. Ухопив дівча за руку.

— Ну… Привіт, красуне!

— Шо нада? — Дівча відреагувало миттєво — колінкою механіку в пах, бутербродом у пику.

Він сміявся, як дурний, не відпускав малу. Смикав до себе.

— Шо нада? Тебе, сучко мала! Забула, як минулої осені твої другани мене у під’їзді розділи? А хто мене туди заманив? А? Згадала? Лягай, стерво! Отут я тебе…

— Та без проблем! У мене сифіліс! Поділюся безплатно.

— А! Відмазуємося… Не допоможе, падло вокзальне!

— Саня! У неї справді сифіліс… — почув за спиною. — А може, вже й СНІД.

— Може, і СНІД, — підгавкнуло дівча. — Мені в падло перевірятися…

Механік озирнувся. З пащі яскраво освітленого фургончику на нього дивився Фома.

— Фомін, ти? — Макар так здивувався, що й про малу хвойду забув. Розімкнув руку — пішла геть!

Дівча й не думало тікати — роздратовано кинуло зіпсований бутерброд на асфальт.

— Олегу! Зроби ще один…

Макар спантеличено кліпав: Олег Фомін, одногрупник із «Політехніки»… Якого біса він тут?.. Патлате, зарозуміле, у виші від нього гонор хвилями розходився: усі лузери — він один правду життя знає. Хай інші горбатяться, Фомі на роду інше написано. І хіба у цьому фургончику Фомі щастя? Хвацько ліпив із черствої булки нову смакоту для привокзальної хвойди. Усміхався Макарові.

— Ти як?

— Круто.

— Диплом пишеш?

Диплом? А, ну, так… Хтось пише… Макар уже забашляв.

— А ти?

— Написав… Не проблема. Наші кажуть, ти у шоколаді. Колеса маєш…

Макар засміявся придуркувато. Колеса? У їхній групі «колеса» мали всі, хто хотів.

— Блін, Фома… Давай… За зустріч…