Битi є. Книга 1: Макар

— Зараз запитаємо… — Марта слідом, до коханця обернулася. — Сашо… Ти тут залишайся… Добре?

Макар кивнув із полегшенням: безумовно. Самі розбирайтеся з шефовим сином. Йому з Максом зустрічатися — жовчю захлинатися: хіба забудеться, що Люба не його, не Макара любила! Макса. Папірцями обклався — весь у роботі. Медитував: йому за своє думати, за своє… Та мимоволі їжачився: чому Макс тут? Не мав би… Гордий. Дев’ять місяців тому, коли Макар отаборився у депутатському кублі, Макс Сердюк порвав із татом, переселився у закапелок до Гоцика, хоч і сліпому ясно було: не збирався злиднями жити. А за кілька місяців на Костянтинівській і сліду Максового не лишилося. І Гоцика… Цікаво: що там у них сталося?..

До кабінету зайшла насторожена Марта.

— Сашо! Володимир Гнатович повертається.

— Чудово, — й справді зрадів.

— Рома документи впорядковує, а ти швидко до Ради… Перевір: чи не відсунули законопроект Володимира Гнатовича.

— Безумовно…

Вилетів. У горлі лоскоче: круто, що Сердюк повертається. Із ним механік скоріше зрозуміє, як із того зиск мати. А Макс… Що про нього думати? Макс йому не перепона. Замкне серце і викреслить мажора. І спомини. І Любу… І Гоцика. І халупку на Костянтинівській, де вони плекали свій космос. Йолопи! Аби відчути космос, Макар прикупить космічний корабель разом із космонавтами.

Ускочив до ліфту… У кабінці стояв Макс.

— Добридень…

Макс не відповів. Кивнув. Зухвало й зарозуміло, як здалося Макарові. Насупився…

— Як справи? — для годиться запитав Макар.

Макс знову кивнув, мовляв, нормально. Глянув на механіка. Макарові здалося — був би час, Макс неодмінно запитав би про Любу. А не вийде! За мить ліфт смикнеться, зупиниться, і Макар устигне лише сказати: «На все добре».

Ліфт смикнувся і зупинився. Поміж поверхами. Макс нервово тицьнув у кнопку виклику технічної служби і раптом запитав:

— Ти… про Любу нічого не чув?

Макар не відповів. Хитнув головою — ні.

— А Гоцик де? — запитав несподівано для себе.

Макс усміхнувся недобре, пальцями по кнопках.

— Люба… — сказав, наче й не почув про Гоцика. — Люба… ставить такі незручні запитання… Тобі теж?

Макар почервонів до скронь: чого ти від мене хочеш, суко?! Розвів руками, мовляв, не розумію…

— Така в неї мрія чудна була… — вів далі Макс. — Андріївський впорядкувати… Бруківку вкласти рівно… Ну, і на кого лишила… Андріївський…

Макар згадав, як вони з Любою й Гоциком вешталися узвозом, шпорталися на розбитій бруківці… Було… Може, він колись… Ліфт смикнувся, зрушив з місця.

— Побачимося, — пробурмотів увічливо.

Макс не відповів. Кивнув, пішов геть. Механік вишкірився услід: «Хоч подавися своєю пихою, покидьку, а в Люби першим був я, а не ти! І в татуся твого першим стану… Побачиш!»

Володимир Гнатович Сердюк повернувся в Україну наприкінці березня дві тисячі дев’ятого року з енергійним бажанням спрямувати власні справи у політично небезпечне русло, тож помічникам не ставало часу навіть згадати про майже річне безтурботне байдикування: цілодобово — як ті білки.

Попервах Макар занурився у політичну багнюку з беззастережною цікавістю дослідника, котрому випало вивчати не бачене раніше чудовисько: і захват, і страх бере. Невидиме звичайним громадянам болото кипіло глибоко всередині, вихлюпувало на поверхню лише добре проаналізовані бульки попередніх домовленостей, брудного компромату і вимучених гасел. Воно нагадувало механікові дитячий калейдоскоп, найменший оберт якого народжує усе нові і нові комбінації з різнобарвних скелець — кожна зі своїми інтересами, правдою й кривдою. Точок відліку не існувало. Вчасно допетрав: лише одна — відданість хазяїну і сподівання, що колись тебе теж зроблять одним із тих скелець, вкинуть у неприступне, замкнене для сторонніх, тотемне коло політичного калейдоскопу. Якби голова не йшла обертом, задумався б: мені то треба? Та вимушена відданість не лишала часу для сумнівів. Плани змінилися: зі шкіри пнувся Сердюкові догодити, щоби не втратити хоча б те, що уже мав. Зарплатня в півтори тисячі баксів перестала здаватися дріб’язком, а депутатські «мерси» були ніяк не кращі за його «кіа». Складно утриматися… Так міняються пріоритети. Макар став привітнішим до старих помічників у потертих піджаках. Нічір…

Єдина розрада: Марта тепер шифрувала їхній зв’язок із подвоєною ретельністю. Якщо раз на тиждень виривалася до апартаментів біля цирку — ото й щастя. Сасуньку свого приголубити, обцілувати, почуті від шефа новини переповісти, а потім уже й підлізти під нього — бери! Та одного разу шеф зателефонував Марті у ту хвилину, коли вона саме налаштувалася із коханцем погратися. Лежала на постелі гола-смішна, манила його до себе пальцем:

— Сашко… Хочу просто… Просто…

І тут подзвонив Сердюк.

— Марто, ти де?

— Вдома, — з переляку ляпнула Марта.

— Зараз під’їду! Чекай біля під’їзду, — наказав шеф і відрубав зв’язок.

Марту ледь не паралізувало.

— Мамо рідна! — Так і застигла на постелі з мобільним у руці. Гола, смішна. Схлипнула. — Боже… Що робити?