Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

Фома кивнув, простягнув бутерброд малій.

— Скажи Араму, я зачиняюсь… — до дівчини.

— Зачекай! — Макар знову ухопив малу за руку. — Де ті козли, що мене…

— Саня, не наривайся… — порадив Фома.

— Не наривайся! Бо точно трахну! — вигукнуло дівча, спокійнісінько пішло геть.

— Фома, що за фігня? Якого біса ти оцю паскуду захищаєш? — Ліз у фургончик, дивувався. — Що ти взагалі тут робиш?! Хіба ми на це вчилися?

Горілка після віскі. Нормально. Тісний фургончик без вікон — капсула космічного корабля: усе, що ззовні, цікаве, але другорядне. Вижити би тут, усередині обмежених залізними стінами, смердючих від пересмаженої олії, паскудних апріорі трьох квадратних метрів сумнівного прихистку.

— Як сам?

— Та нормально, Фома! Нормально! Півтори штуки баксів зарплатня, тачку купив. «Кіа Сіїд». Живу тут неподалік… Біля цирку, — вихвалявся горделиво. Давно мріяв утерти ніс колишнім друзям.

— І де зараз платять півтори штуки?

— Неправильне питання, Олежку! Інші помічники нардепів і штуки не мають, а я…

— Ти помічник депутата?

Кивнув із гордістю: що, Фома, щелепи від прикрощів звело?

— А ти? Блін, я очам не повірив… Ти й шаурма. Лажа, чувак!

— Не скажи… — Фома знову налив. Підняв пластиковий стаканчик. — Зате не шістка!

— А хто ти тут? Хазяїн? Не тринди!

— За нас!

— Та пішов ти! — Макар хитався. — Ти мене шісткою назвав? Чувак! Ти мене назвав шісткою?

— Саня, а хто ти?

— А ти?

— Я? — Фома перекинув стопку. — Я в нормі. Накрав тут трохи… У вірменів… На літо автомийку відкрию. На ДВРЗ. Батьки мені півбудинку відписали. Жити можна. Головне — двір великий. Для автомийки — саме воно.

— Мийку? Чи не фонтан!

— Власне діло, Саня. З власного діла мене ніхто не вижене… І роботу шукати не треба. Наші тепер тільки те й роблять, що резюме розсилають. Голяк, Саня. Нікому не потрібні. А власне діло… Це — перспектива. Середній клас. Зрозумів? Єдиний шлях… Так що я в нормі. А ти…

Макар тільки відмахнувся — теж мені відкриття! Уп’явся у Фому тьмяним поглядом. Козел! Чого не захлинаєшся від заздрощів, наче своєї шаурми об’ївся?!

— Чувак, я не шістка! Ти зрозумів?

— Усе нормально, Саня. Не шістка. Ще по одній?

— Пішов ти… — проварнякав механік і сам пішов. — Оце завтра твоєї шаурми тут не буде! Побачиш, хто тут шістка…

На вулиці віяло весняними пахощами. П’яний Макар чвалав до печери, де на нього чекала страшна звірюка Мартазавра, бурмотів дивне…

— Мийка? Блін, придурок… До кінця життя ті автівки митимеш… Не для того я з Костянтинівської від Гоцика з’їхав, щоб шаурмою блювати…

Згадав несумне життя на Костянтинівській, засміявся недобре.

— Що, Гоцику… Це ж і тобі час роботу шукати… Універ — усе, фініш! Йолоп! А Люба раніше за нас із тобою зрозуміла: треба звідси забиратися… Чи… мати клепку в голові. У мене клепка є… Я Марту твою… Мені Марта твоя… усе…

Згадав про Марту — скривився.

— Ти ще…

За дев’ять місяців інтимного божевілля Марта жодного разу не бачила юного коханця таким трагічно п’яним. Приваландався посеред ночі — теліпає його, на ногах ледь стоїть. Упав був на диван, та чогось підхопився, погрозив диванові пальцем — мовляв, такий ти увесь безпринципний! — скрутився у кріслі.

Марта була намірилася влаштувати розбірки в італійському стилі і навіть ухопила в руки стару чашку, яку не шкода було дзизнути об підлогу. Та Сасунька здавався радше побитим, а не п’яним. Совався в тому кріслі, супився… Марта відклала чашку, присіла перед коханцем навпочіпки.

— Сашо, а я Ромі дзвонила… Не відповідає. Ви ж ніби з ним… працювали…

— Вирубився…

— А ти…

— Я? Ділова зустріч, сонце… Сама знаєш: діло на першому плані.

— Коханий, які в тебе справи, що я про них не знаю?

Макар надув щоки, намагаючись вицідити із нокаутованого мозку бодай щось логічне.

— Власну справу планую… розпочати, — сказав зухвало. — Автомийку відкрию… для початку… З власної справи мене ніхто… не попросить… вийти погуляти до десятої вечора… — Словом діла не зіпсував.

Марта стисла тонкі губи — ох же ревнивий і злопам’ятний… І коли ж він уже про того Баклана забуде?

— Коханий, я тебе обожнюю! Ти завжди мислиш перспективно, — обійшла гострий кут. — Ходімо спатоньки… Марта тебе обніме… Ти мені про свої плани розкажеш. А що, як зможу допомогти тобі…

— Сонце, коли вже ти втямиш! — лев. — Мені не потрібна твоя допомога! Мені потрібна ти. Ти — тільки моя?

І як після того його не любити? Оце би на руки свого Сасуньку підхопила, до постелі донесла, обцілувала би всього від маківки до п’ят. І що та Мадонна зі своїми хлопчиками носиться?! У нас тут така любов — рятуйся!

— Твоя, коханий. Спатоньки? А про справи… завтра…

Назавтра доля — тьху! — Макарову маячню хлопу в морду: забудь! Тільки встиг відкараскатись від Роми Шиллєра, тільки проковтнув анальгін, аби дати мізкам раду, а тут бліда партизанка Марта на порозі: конспірувалася ретельно — після ночей кохання на ранок мчала до своєї легальної домівки на Русанівці, щоби звідти на службовій машині уже до офісу Сердюка підкотити.

— Там… Макс…

— Макс? — Рому Шиллєра підкинуло, як гумового. — Блін… А ми «Cardhu» видудлили… — Уже біг до шефового кабінету. — А… що сталося?

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза