Битi є. Книга 1: Макар

На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, — огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було — усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі — сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху — картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, — люди застигали біля вікон, хтось упав…

— Що творять, суки, — процідив вусатий командир. — Заручників до батарей, щоб я здох!

— Може, там немає заручників? — поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий — не росте! — хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. — Може, то терористів до дідька?

— Я, бля… — аргументовано відрізав командир. Додав: — Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.

Відірвався від бінокля.

— Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…

— Ми ж — охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… — нагадав безвусий.

— А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? — запитав командир. — Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.

Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.

— Передай по ланцюгу! Наказ — затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.

— Зрозумів!

— І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…

На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.

— Ваню?… — закліпав, різким рухом змахнув сльозу, загирчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!

Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:

— Один заручник… зайвий!

Літератор зойкнув.

— Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми — за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!

— Життя — багно, — сказав Костя.

— Письменнику, заглухни! — крикнула Зіна. — Осточортів!

— А що це ти з ляльками тягаєшся? — запитав механіка Горила. — Барикади з них набудував?

— Йолоп ти, йолоп тупий! — беззлобно й утомлено відповів Макар. — Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна — заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?

— Круто, — похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. — Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.

Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.

— Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.

Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.

— Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? — почув густий голос Горили.

— Як тебе звати, людино? — спитав холодно.

— Пане Макар! Дозвольте! — стрепенувся літератор. — У товариша військового прекрасне ім’я — Іван.

— А ви вже й познайомитися встигли?

— Блін, та дайте людині вогню! — психонула Зіна.

— Нащо курити? Життя і так багно! — спокійно сказав Костя.

Макар усміхнувся — дурні люди! — дістав із кишені точну копію «макарова», жбурнув Горилі.

— Кури, Ваню!

Горила дотягнувся до пістолета-запальнички, підхопив закутими в наручники руками, підніс до цигарки, раптом напружився, виплюнув цигарку — тьху!

— Це не запальничка, падла! Руки! — спрямував на Макара зброю.

Макар відчув — кров залишає тіло. Ще немає в тілі дірки від стріляної рани, ще надії бісяться в голові, малюють версії жахливої перемоги, а кров — геть! Задихнувся: як просто… Зиркнув на пояс: що ж це він? Переплутав? Кинув Вані Горилі справжню зброю замість точної її копії? Яка фігня? Ну чому він не викинув ту запальничку геть? Чому?

Горила відслідкував погляд механіка.

— І не думай… Уб’ю!

Уб’є? А Макар хіба є?! Визвірився, зірвався з крісла. Став посеред холу.

— Вбивай, мать твою! Мені насрати!

— Добре…

Літератор закричав, закрив очі долонями.

— Матір Божа! Кров! Кров… Відпустіть мене! Ви не смієте робити мене свідком… У мене надто витончена душа… Я…

Горила прицілився і спокійно натиснув на курок. Клац! Замість «ба-бах!» затвор клацнув у мертвій тиші. Горила здивовано зиркнув на зброю, знову натиснув курок. Клац!

Макар закричав. Гарячково вихопив із кишень пістолети — на охоронця.

— Не фарт? Не фарт? — як навіжений.

Горила, здається, геть не помічав Макарового біснування. Обернувся до пузатого.

— Потапов, мать твою! Де набої?

— У столі… — Пузатий Потапов зіщулився від жаху.

— Козел! — Горила плюнув у бік Потапова, кинув пістолет на підлогу, застиг при стіні.

Макар буцнув Горилу ногою.

— Перевіряємо?

Підняв над головою праву руку зі зброєю, натиснув на курок — ба-бах! Штукатурка зі стелі посипалася.