Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

— Все! На позицію, бля… Могли по-тихому, бля, розібратися! А тепер, бля… З твоєю стріляниною, бля! Капєц! Чекати ранку, ментів і кодло з начальників. Надзвичайна подія. Теракт, бля… «Сігму» трахнули!

— Ще невідомо, хто кого трахнув, — люто відказує Корнєєв.

Вусань матюкається довго й вигадливо, збирає в долоню талий сніг з вусів.

— Ну шо… треба ментам дзвонити…

Встає з-за куща, вдивляється в об’єкт і… завмирає. На порозі щось відбувається. Покидьки вимкнули світло перед входом — тепер і не роздивитися, хто там вошкається. Ніби двоє…

Бінокль до очей — точно двоє! Один тримає пістолет біля скроні невисокого, худого… Видно тільки смішній метелик на білосніжній сорочині.

— Ви мене чуєте, суки? — від порогу.

— Завмерти! — наказує вусань. Зараз подивимося, покидьку, що ти далі робитимеш… Тільки би Корнєєв…

— Відповідайте, бо смерть цього заручника на вашій совісті буде… — кричить механік.

— Люди! — верещить Пустовоєв. — Люди… Хелп! Хелп! СОС! Товариші! Рятуйте від звірів!

Вусань плює під ноги, роззирається: у вікнах навколишніх будинків вмикається світло. Цього тільки не вистачало… Ламає кущ під ногою, кілька кроків до фабрики.

— У чому проблема, синку? — гукає доброзичливо, ніби нічого не сталося.

Макар примружує очі, сильніше обхоплює літератора і тільки завдяки тому сам ще не падає.

— Я — Макаров. Олександр Миколайович Макаров! Це — моя фабрика! — виголошує з останніх сил. — Двадцять шостого листопада минулого року її захопили рейдери. Я… Ми… атакували рейдерів! Прокурора сюди! Відділ із боротьби з організованою злочинністю! Пресу, мать вашу! Усіх! І тільки спробуйте ще стріляти! Один ваш постріл — один мертвий заручник!

Погрожує пістолетом у темряву, тягне Пустовоєва до дверей.

— Зачекай, синку! — Вусань не вирізняється майстерністю вести переговори, але старається, як може. — Давай… поговоримо. Скільки вас там?

— Достатньо!

— Заручників багато?

— До дідька! — Макар не розуміє, про що його питає голос із темряви. Психує. — Усіх сюди! Ти зрозумів?! — Чіпляється за двері.

— Зачекай! — Вусань шкірою відчуває: щось не так. Бував він у таких забавах, та там усе зрозуміло було, а тут… Тут чогось не вистачало. Зметикував. — Ей! А термін? Термін твоїх вимог який?

— До восьмої ранку! — крикнув Макар. Поцілив у темряву, натиснув на курок. Куля над кущами — вжих! — у стовбур дерева.

— Нє, ну не сука?! — образився вусань. Підізвав кирпатого. Наказав: — Передавай, бля, ментам повідомлення по формі — теракт, захоплення об’єкту, є заручники.

— Скільки? — запитав кирпатий. — Невідомо?

— Чому ж, бля, невідомо? — буркнув вусань. — Ти тих бідах біля батарей перерахував?

— Так точно. Десятка зо два. Було…

— Що значить «було»?

— Валяться…

— Нє, ну не сука?! — засмутився вусань. — Передавай. Заручників — орієнтовно двадцятеро. Ведемо спостереження, чекаємо розпоряджень. Терористи висунули умови. Дурні якісь… Грошей не вимагають. О восьмій ранку почнуть розстрілювати заручників.

Скривавлене плече, справжня зброя у слабких долонях… Красава! Макар безпорадно розпластався посеред холу. Очі — синє небо, очима — в небо. Сходив жалем. Тільки одного би йому зараз — щосили ляснути дверцятами авта, щоби люди… озирнулися і побачили його. Бо він є.

Заручники заніміли. Навіть Пустовоєв притих. Тріпотів на підлозі поряд із безсилим механіком, силкувався щось сказати, та вуста тільки розтулялися беззвучно — риба.

— Так ось який терорист нам дістався, — зітхнула Зіна. — Хлопця голим по світу пустили…

— Блін, які ж баби дурні! — цвіркнув пузатий Потапов. — Ти кого жалієш, тітко? Він тебе не пожалів, коли під стволом тримав.

— Ти краще набої не забувай у свій пєстік вставляти, розумнику! Теж мені охорона, мать вашу! З такою охороною країну просрати — раз плюнути!

— Він ледве з глузду не з’їхав, коли дізнався… — глухо сказав Горила. — Усе рвався на свою фабрику, а потім щез. Я думав, здався… А він…

— Йому гроші потрібні… — зметикувала мудра Зіна. — Багато грошей, аби вирвати свою фабрику з чужих лап. А грошей у нього, думаю, дуля з маком.

— Панове! — Літератор Пустовоєв смикнувся, задер голову і став схожим на пам’ятник цирковому дельфіну, що йому на ніс м’ячик кидають. — Панове… Я прийняв доленосне рішення. Я… віддам свої сто доларів панові терористу!

— Життя — багно. Гроші щастю не товариш. Віддай і мої сто баксів, Геракле.

— Е, розтринділися вони! — засмутилася Зіна. — Хай спочатку заплатить!

— Про що ви мелете, придурки?! — уїдливо розсміявся Потапов. — Вам усім строк світить!

Пустовоєв не втримав пози, ляснув щелепою об підлогу.

— Що?! Що ви сказали? Строк? Який строк?

— Ви — співучасники! Ви за бабло погодилися…

— Матір Божа! Бог свідок — мене насильно затягли! — верескнув Пустовоєв.

— А ти, тітко, головна співучасниця. — Пузатий недобре зиркнув на Зіну. — Приперлася ніби в туалет, а сама — під ствол!

— Під запальничку, ідіот! — Зіна обернулася до Потапова, роздивлялась уважно, ніби прагла запам’ятати так ясно, щоб уже як де перестріне, так не помилитися.

— Душа болить… — сказав Костя.

— Е, ти ще! — психонула Зіна. — Дати тобі п’ятдесят грамів, одразу заспіває твоя душа.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза