Читаем Битi є. Книга 1: Макар полностью

Новаковський ступив у хол… Мать твою… При стіні на підлозі сиділи зв’язані люди. Двоє чоловіків у камуфляжі, певно, охоронці, мали цілком пристойний вигляд. Ще трійко цивільних — більш розхристані й… колоритні. Молодий хлопчина з довгим світлим волоссям у бейсболці цікаво роздивлявся гостя, тип середніх років у спортивках неадекватно всміхався, наче випив перед тим бутель самогону, а літній чоловік зі смішним метеликом на худій шиї тягнув до Новаковського зв’язані руки…

— Матір Божа! Ви прийшли… Ви прийшли!

Новаковський зупинив бідаху впевненим жестом: мовляв, спокійно, допомога близько. Роззирнувся і врешті побачив білявого гада. Він сидів у кріслі, стискав у руках зброю — по пістолету в кожній руці. Та лише на перший швидкий погляд здавався безжальним хижим звіром. Новаковський вдивився: не хлопець сидів у кріслі, радше воно прийняло знесилене тіло і тепер підтримувало його щосили. Руки — плітьми, на плечі скривавлена вогка пов’язка. Поранений? Тільки очі горять невблаганною жагою.

— Макаров… — Новаковський розгубився: інакше уявляв барліг терориста.

— Сашо! Що? Води? — Зіна уже стояла біля крісла, зазирала Макарові у вічі.

— Зін’… Відпочинь… — прошепотів механік.

Новаковський аж зубами скригнув з прикрощів.

— Ти… Де тут у тебе поговорити можна? Без свідків? — сказав демонстративно жорстко.

— Тут, — прошепотів Макар твердо.

Новаковський застиг на мить. Кивнув: добре. Сперечатися — ніякого сенсу. Цей білявий покидьок був готовий до того, що за мить помре. Не відступить — видно. Новаковський на своєму віку всякого бачив. І такі погляди… Останні, як правило.

— Одного не втямлю… — пробурчав знічено. — Якого біса ризикувати життям заради грошей Сердюка? Ти що — своє втратив?

— Своє!

— Ну… Припустімо. Чого хочеш?

— Фабрику! Рейдерів знайти. Повішати! Сам повішу…

— Ти думай про те, щоби тебе самого…

— За що? За те, що я прийшов на власну фабрику? Це те саме, що ви… додому повернулись. І запросили до себе… гостей.

— Ці люди — заручники!

— З них і волосина не впала. Геракле!

Літератор стрепенувся.

— Я… всім вельми задоволений! Пан терорист, перепрошую, пан Макар нагодував мене. І напоїв… Але я дуже… дуже хочу додому! Мене чекає роман…

— Літератор із сільгосптематикою трахається, — посміхнувся Костя.

— Замовкніть! — гримнула Зіна. — Не заважайте переговорам, бо ніколи додому не потрапимо.

Новаковський глянув механіку в очі:

— Ти… хоч би про Нані подумав.

Макар здивувався безмежно.

— Нані? Хіба Нані потрібна шістка? Їй потрібен мужчина, а мужчину випробовує справа. Тож я тепер у своїх справах… по вуха.

— Та що ти тут верзеш, мать твою? — не втримався Новаковський. Білявий дратував його, як і раніше. — Яка «твоя справа»? Ще невідомо, де ти гроші взяв на ту свою справу, негіднику!

— Ваша правда — негідник! У злиднях — геть ніякої гідності, хоч як шукай! Суцільна смердюча біда. Не бажаю в біді жити! У тому винен? Хай! А гроші… Первинне накопичення капіталу — суцільна мутка! — огризнувся механік. — Неважливо звідки! Важливо — не просрати!

— Яке первинне накопичення? — Новаковський відчув: кров під кадик. — Усі первинні накопичення давно в дев’яностих залишилися!

— Для кого? Для вас? Для вашого покоління? А нам що робити? Дивитися на те, як ви все поділили, і зади вам облизувати?

— Життя — багно! — вигукнув Костя.

Літератор витягнув шию, озирнувся ошелешено.

— Матір Божа! Про що говорять ці люди? Про які капітали? Зіно! Мадонно! Заклинаю! Скажіть їм: хай схаменуться! Тут же… люди! Заручники! Нас же розстріляють і вб’ють! Хай думають, як нас визволити! Зіно! Не мовчіть! У вас же діти!

— Геракле, всохни, — утомлено сказала Зіна. — Їм до моїх дітей, як мені — до їхніх капіталів.

Новаковський напружився.

— Відпусти людей…

— Ні, — хитнув головою механік. Несподівана суперечка забрала останні сили. Учепився в пістолети, тримався за них. — УБОЗ сюди, прокурора, пресу… Правді — воля! Сукам… смерть!

— І що ти тій пресі скажеш? Я знаю дещо… про такі примусові поглинання. Ти замовників роками шукатимеш, а твоя фабрика тим часом…

— У мене реєстр є! Справжній! А протокол зборів підроблений. Там є підписи акціонерів, яких тоді не було. Надя… Закрійниця, інші…

Новаковський зиркнув на механіка уважно.

— Гівняні рейдери, — сказав. — Погано попрацювали. Якщо так, то… Спробую тобі допомогти. Відпусти людей, підемо до суду…

— Маячня. Мене завалять, тільки-но заручники залишать будівлю. Чи закриють…. у коробку для посилок. На роки.

Новаковський підійшов до вікна.

— Світає… — сказав. — Думаєш, хтось допустить, щоби посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою… Та ще й напередодні виборів…

— Тільки цього й сподіваюся! — відповів Макар. — Посеред столиці, поряд із Генеральною прокуратурою, та ще й напередодні виборів менти побояться штурмувати. Ще в заручника влучать… Неподобство! А преса… Хай тільки сонце зійде. Сам запрошу. У мене тут мобільних — сім штук! А Інтернет… Шкода, кляті рейдери всі компи попсували. Певно, справжній реєстр шукали, а він…

— У нас є своя преса! — бовкнув Пустовоєв.

Горила зиркнув на нього насторожено.

— Письменник знову марить, — сказав Новаковському.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Дом учителя
Дом учителя

Мирно и спокойно текла жизнь сестер Синельниковых, гостеприимных и приветливых хозяек районного Дома учителя, расположенного на окраине небольшого городка где-то на границе Московской и Смоленской областей. Но вот грянула война, подошла осень 1941 года. Враг рвется к столице нашей Родины — Москве, и городок становится местом ожесточенных осенне-зимних боев 1941–1942 годов.Герои книги — солдаты и командиры Красной Армии, учителя и школьники, партизаны — люди разных возрастов и профессий, сплотившиеся в едином патриотическом порыве. Большое место в романе занимает тема братства трудящихся разных стран в борьбе за будущее человечества.

Георгий Сергеевич Березко , Георгий Сергеевич Берёзко , Наталья Владимировна Нестерова , Наталья Нестерова

Проза о войне / Советская классическая проза / Современная русская и зарубежная проза / Военная проза / Легкая проза / Проза