Читаем Битi є. Макар полностью

Опустився на дерев’яну підлогу навпроти крісла. Нані дивилася йому в очі.

Веранда рипнула. Відірвалася від ніжок-стовбурів, попливла до хмар разом із кріслами, кособоким столиком, порожньою консервною банкою з-під кальмарів, що вона колись була за попільничку, а тепер сумувала — чиста, колюча. Понесла до небес Макара, Нані…

У Макаровому волоссі завівся вітер. Куйовдив, підштовхував — стільки чистого повітря. Де ж кохатися, як не тут? Нікого. Навіть лисої дівчинки, що оселилася в квартирі Рози Сигізмундівни. Не схованка тут. Прихисток. Космос…

Задихнувся — все пофіг! Тільки Нані потрібна. Єдина… Дивився в сині очі — зволожніли, шепотіли: «Я до тебе лину… До тебе…» Простягнув руку, торкнувся долонею її щоки. Гаряча!

— Дівчинко…

Мобільний у кишені — а-а-а-а! Істерика. Веранда гепнулась на землю, здійняла куряву. Й не роздивитися — де Нані.

Хто? Макар не показав розпачу. Дістав із кишені мобільний. Матюкнувся подумки. Ну звісно, Марта. Відрубав зв’язок, глянув на Нані винувато.

— Тобі… час? — спитала серйозно.

Знизав плечима:

— У чоловіка має бути справа. Інакше…

— Не виправдуйся.

— Добре…

— Я піду звідси сама, — уже звелася, обхопила долонями плечі, ніби геть змерзла.

— Чому?

— Щоби ти скоріше занурився у свою справу… — відповіла під акомпанемент Макарового мобільного — верещав-розривався: Марта ніколи не здавалася без бою.

Бій зав’язався тої ж ночі. Розім’ялися нейтральними фразами.

— Я телефонувала…

— Знаю.

— Раніше ти ніколи не скидав мої дзвінки…

— Раніше в мене не було таких складних справ.

— Але ти навіть не передзвонив…

— Вибач, сонце.

— Мало, коханий! Мені того замало.

— Що я повинен зробити, Марто? Скажи.

— Поясни.

— Що?

— Чому посеред білого дня я не знайшла тебе на фабриці? …І ти не відповів на мій дзвінок?

Макар напружився, розсміявся подумки. Старієш, сонце! Здаєш позиції. Отак запросто ляпнула, що була на фабриці. А там, певно, хтось інший — щирий, недолугий — ляпнув, що до директора приходила панянка і він із нею…

Обійняв розбурхану насуплену Марту.

— Вибач, сонце. Не міг при Нані…

— Що? — Мартині щоки — буряком. Із обійм видерлася. — Ти зустрічався з дочкою Новаковського?

— Так, — розвів руками. — Приїхала на фабрику… Ну не гнати ж її… поки що. Ще нашепоче Новаковському… Справа, сонце! Справа на першому місці. Твоя наука.

Зиркнув на коханку, не втерпів, уколов:

— Ти ж із Бакланом… теж тільки заради… нас.

— Ти спав із нею? — Марта отямилася, пішла в наступ.

— Ні… Зачекай! Ти щойно зізналася, що спиш із Бакланом? — Макар відповів жорстким контрнаступом.

— Бог з тобою, Сашко!

— Це не відповідь, сонце!

— Безумовно, відповідь. — Звилася. — У мене — тільки ти! Тільки ти! І я не бажаю чути ні про яку Нані Новаковську, інакше…

— Що? — Макар завмер. Марта багато чого може. Найперше — вигнати його зі своїх хоромів. А то й розписку дістати…

— Багато чого… можу! — підтвердила агресивним шепотом.

— Головне — не розлюби мене, сонце. — Учепився поглядом у вицвілі очі. — Бо ця твоя істерика… Усі жінки так викручують, коли починають жадати іншого? Зробиш мене винуватим і… покинеш?

Фортеця здригнулася і не втрималася.

— Чого вона від тебе хоче?! — крикнула Марта.

— Та нічого. — Виграв! — Певно, Борька Рудь розповів про наші з її татком справи. Так несподівано з’явилася. Я й не зрозумів для чого. Випили кави, поговорили про погоду… І розбіглися. …Приємно було познайомитися.

— Про погоду? — підозріливо примружилася Марта.

Макар усміхнувся тоскно й проникливо, обійняв коханку, цьомнув у шию.

— Сонце… Звикай… — сказав філософськи-задумливо. — Ти полюбила бідного студента… І виліпила з нього… успішного мужчину. Певно, я став іншим. Але… Хіба б тобі хотілося бачити поряд із собою… лузера?

Марта з недовірою зиркнула на коханця.

— Чого вона від тебе хотіла?! — повторила затято.

— Не знаю, сонце. Але ми домовилися час від часу зустрічатися. Поки від Новаковського залежить доля фабрики, думаю, це непогана новина.

— Не спи з нею!

— Я попередив події. Сказав… що в мене є кохана.

— Хочу знати про кожну твою зустріч із цією…

— Сонце! Думаю, ми взагалі більше не здибаємося.

— Чому?

— Я ж сказав їй: у мене є кохана.

Марта розчулилася. Притулилася до механіка.

— Ти — дуже розумний, Сашко. І дуже відданий. Я не помилилася в тобі.

— А я — у тобі. — Щирий.

— Спатоньки?

— Опісля!

— М-м-м… Я тебе обожнюю!

— Усього лише? А я тебе хочу…

…На кухні в порожній металевій коробці від індійського чаю — травиця корейця Чена. Поки Марта плюскалась у ванній, Макар устиг заварити зілля, обпився. На власні сили цієї ночі розраховувати не доводилося. Музика забрала: нані-на-ні-на…

Першим дістався широкого ліжка у спальні, розлігся посередині, усміхався нахабно — тижні зо два часу в Марти виграв. Не мордуватиме питаннями. А він за цей час придумає, як позбутися набридлої коханки. Здається, зайвою стала. Фабрика працює, після отримання держзамовлення гроші перестануть бути проблемою. Квартиру купить. Нані в Париж повезе. Чи на острови… «Розписка!» Кулак стис, по подушці — на!

— Так… Розписку треба якось… добувати, — прошепотів роздратовано, зиркнув у бік ванної: Марта мала таку вдачу — геть невчасно з’являтися.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза