Битi є. Макар

У ванній шуміла вода. Нані-на-ні-на… Макар скотився з середини постелі на самий край, відвернувся від білих простирадл. «Якщо доля привела до мене Нані, — мучився, — невже не допоможе без клопоту відкараскатися від Марти?»

Причину доньчиного сяяння Ярослав Михайлович Новаковський встановив за кілька днів після походу Макара й Нані на Костянтинівську.

— Зустрічається з директором фабрики «Есфір». Макаров Олександр Миколайович, вісімдесят сьомого року народження, — по-військовому сухо доповідав начальник його особистої охорони. — Батьки-інженери живуть у Миколаєві. Інтелігенція. На роботу — на тролейбусі. Макаров навчався в київській «Політехніці». На стаціонарі. Влітку минулого року став помічником Сердюка… У травні цього року викупив пакет акцій ВАТ «Есфір» у громадянки Голобородько Ганни Григорівни. Директор і мажоритарний акціонер. Стара директорка переїхала в Штати до сина. Сума угоди достеменно невідома, але за оцінками експертів — понад півмільйона доларів. Виробництво — дрібне. Нерухомість цікава. Макаров, найвірогідніше, підсадна качка. Гроші Сердюка, думається.

— Де живе? Нані була в нього вдома?

— Орендує апартаменти в престижному будинку біля цирку. Нані там не була. Точно.

Новаковський налився гнівом — аж вуха почервоніли.

— Продовжувати… — прошепотів хижо. Кивнув доповідачеві — вільний.

Став біля вікна в кабінеті — навпроти доньчине архітектурне бюро. Увіп’явся очима. Ну… От це і сталося….

Він тисячу разів уявляв собі, як зустріне перше повідомлення про кохання Нані. У цих муках його реакція завжди була різною — від нестерпного гніву до поблажливої усмішки, але завжди там було одне: він дізнавався про доньчині почуття від неї. Вона сама спішила до нього, обіймала, сміялася радісно і натхненно: «Тату, я…» «Не продовжуй, доню, дай вгадаю. Закохалася?» — відповідав він. Нані кивала, знизувала плечима: «А як ти здогадався?» — «Мама так само сяяла…» Донька зізнавалася: «Ти перший, кому я…»

Дідько! Так було завжди! З будь-якою новиною Нані завжди спішила до нього. І раптом… Новаковський гарячково перебирав причини, які змусили Нані мовчати, і не знаходив жодної пристойної.

— Як справи? — запитав демонстративно-байдуже за вечерею.

— Дім у Процеві перебудую, — спантеличила черговою новиною донька.

— І… чому?

— Ти усе зрозумієш першим. — Цвяшок у долоню. — …Коли завершу.

— Добре…

Помовчав.

— Щось масштабне?

— Так, тату, — відповіла. Усміхнулася. — Нове життя…

І як розуміти? Новаковський стікав відчайдушними сумнівами, та — не слабак — напився терпіння, вирішив до часу спостерігати.

Макаров? Ні. Йому не подобався цей Макаров. Не боєць. Видно! Виник нізвідки. Такі шляхів не обирають. Навпростець. Може, справу з держзамовленням підштовхнути хоче? Так справа і без цього рухається. Іменем Сердюка розігріли двигун, іменем Новаковського набрали обертів… Та і яка його роль у цій справі? Шістка! Може, покохав? Маячня! Коли устиг?! Ні, тут щось інше. Що? Тільки би не скривдив дівчинку… Тільки би не скривдив! Поговорити з ним? Сьогодні ж! Повідомити: якщо Нані просто засмутиться, йому горло переріжуть. А що, як Нані про ту розмову дізнається? Аж зубами скригнув — ні, погрожувати не можна. Ще не забув історію власного кохання. Він народився в тисяча дев’ятсот п’ятдесятому в закарпатському Журавині. За рік радянська влада погнала журавинців на Південь, аж на Херсонщину. Звідти й до армії забрали. У військовому гарнізоні серед розпеченого казахського степу невисокий, кремезний, геть непоказний Ярик і зустрів доньку полковника Важі Кіпіані. Анука… Вони були геть різні. Не пара. Солдат і офіцерська донька. Гарбуз і виноградна лоза. Полковник із закоханими розібрався за день. Ануку — під замок, сміливця — в іншу частину. Його повернули до гарнізону з середини дороги. Солдатик-земляк розповів: полковницька донька вкрала татків пістолет і тільки щасливий випадок не дозволив їй вкоротити собі віку. Отакі справи. Ніколи горда Анука просити не вміла. Або за серцем — або ніяк. Нані… Нані така ж?

— Така ж… І чого я мордуюся? Кіпіані зміг же мене прийняти… Заради Ануки. Чому я повинен противитися Наниному вибору? — спробував себе умовити. — Вона ж — щаслива…

А серце не слухало — ярилося.

Нані стала музикою. Несподіваною для вересневої прохолоди грозою, веселим вітром, чистим потічком, святом. Вона прокидалася вдосвіта від телефонного дзвінка.

— Привіт…

— Я смажу грінку… Для тебе. Ти любиш грінки? — чула голос механіка.

— Ні. Я не люблю сухий хліб.

— Та ні. Ні, Нані! Ти нічого не розумієш у справжніх грінках. Я не про сухарики з тостеру. Я розбиваю яйце, розбовтую… Додаю сіль, спецій і трохи базиліку. Мій рецепт. Потім вкидаю у цю божественну суміш скибочки хлібу. Хліб повинен узяти яйце… Потім на сковорідку. До золотавої скоринки. Але обов’язково на оливковій олії. Що тобі покласти на грінку?

— А що є? — сміялася Нані.

— Сир… Усе! Більше нема нічого. Сир — банально. Краще свіжі помідори. У твоєму холодильнику є помідори?

— Так.

— А, круто! То ріж кружальцями. За десять хвилин снідатимеш.