Битi є. Макар

За тиждень напрацьовані ділові зв’язки у кількості «три» — Сердюк, Шиллєр, Марта — вичерпались. Щоранку Макар прокидався на дивані у хатинці Фоми, їхав до фабрики. Він більше не підходив до порогу, не спілкувався із Горилою, не задавав дурних запитань і не кричав, що фабрика повинна працювати. Стовбичив, як те теля, що мамку загубило, дивився на будівлю і, тільки коли хтось із «Сігми» врешті не витримував, човгав до Макара, зривався і мчав геть.

— Усе. Поїхав дах у хлопця, — сумно констатував Горила.

Макар і сам не розумів, що робить. Після відвідин фабрики наступний пункт щоденної програми: набирав номер Нані, слухав довгі гудки, надсилав повідомлення. «Не зраджуй мене». Пробував писати інше, та тільки дратувався, знищував інший текст і знову писав: «Не зраджуй мене». Хтось же повинен був залишитися поряд!

Озирався: при світлі дня, вночі — нікого. Він думав: може, то нічір править. Усім непереливки, та брехати собí сил не вистачало. Бачив: в інших є день, вечір, ніч… Життя. Сердюк не тужить, Шиллєр посміхається, навіть Марта генеральшею стала, а він… Кому він потрібен? Фома? Фома — не рахується. Бухає, пропиває бабло, на Карпати компанію збирає і щовечора пресує механіка дурними розмовами.

— Усе! Я придумав, — верзе. — У тебе є гроші, у мене ідея. Давай! П’ятдесят на п’ятдесят. Бізнес. Кіоск відкриємо. Чи ще якусь лабуду. У мене є один чувак знайомий… Він торгівельне місце у підземному переході з усіма документами і дозволами продає за копійки. Давай купимо. Два дні ти торгуватимеш, два дні я…

— Фома, їдь у Карпати!

— Грошей мало лишилося.

— Ще тисячу дам. Вали… А я твою хату постережу.

Наступного дня після від’їзду Фоми — пожалкував. І слова сказати нíкому. Щоранку — фабрика, SMS-ка Нані… А далі що? Усі знайомі, малознайомі і ті, до кого можна було постукати від імені Сердюка, сахалися від Макара, як від заразного. Гроші танули. Кмітливий адвокат у приватній юридичній консультації взявся підготувати документи для подання у суд: і півсправи не зробив, запросив такий аванс, що у механіка занило під ребрами.

— Справи про примусове поглинання не дають швидкого результату. Вимагають багато часу і грошей. Ви… готові до великих витрат? — запитав байдужо.

— Готовий, — збрехав без вагань. Заплатив аванс, щоби хоч докричатися, щоби до суду дійшла хоч заява про незаконне захоплення фабрики «Есфір»… Більшого вже не сподівався. Навколо нього вирувало життям велике місто. Просто у ньому тепер не було Сані Макарова. І геть ніхто тим не переймався.

— Мотузка — гидко, — розмірковував цілком серйозно. — Знеболювального купити побільше. Наковтатися, поки Фома з гір не повернувся…

Двадцять п’ятого грудня прокинувся вдосвіта не від нічних жахів чи лаю сусідської вівчарки. Наснився вихід. Макар побачив його ясно і чітко. «Ну? Рейдери? І що? Треба самому стати рейдером. І захопити свою фабрику» — промайнуло, і механік розплющив очі.

— Нормально… — прошепотів нервово. — Продам Марті її папери! І на ці гроші… захоплю фабрику!

Безглузда ідея сотворила диво. Помчав до фабрики. Зупинив автівку просто біля порогу. Вийшов, ляснув дверцятами, пішов до Горили.

— Щось ти сьогодні веселий? — Горила підозріло розглядав вкрай збудженого механіка.

— Дай прикурити! — смикнувся Макар. Усміхнувся. — Дякую…

Відійшов від порогу на метр, дістав мобільний. «Скоро зустрінемося, Нані!» Сунув до автівки, земля під ногами горіла. Кишеню пік аркуш з компроматом на Марту. «Іванко — примусове поглинання». І номер мобільного. Його цікавить поглинання! Хай на нього попрацює та Іванка. Він почекає години до дванадцятої, зателефонує тій Іванці і скаже, як колись швачкам, — арбайтен!

О десятій терпіння луснуло. Ухопив мобільний, гарячково набрав номер.

— Слухаю, — почув спокійний чоловічий голос.

— Мені потрібна Іванка, — у лоба.

— Тут немає ніяких Іванок. Це телефон Миколи Іванка, — почув роздратоване.

Психанув: клята Марта!

— Вибачте. Я від Марти, помічниці пана Сердюка, — гарячково видав фразу-пароль. — Справа в тому…

— Що? Знову поглинання? — перебив Іванко.

— Ми можемо зустрітися сьогодні? — спитав якомога спокійніше, хоч губи тремтіли.

— Ну, раз ви від Марти… О другій вас влаштує?

— Безумовно.

— У парку біля Михайлівського, — повідомив пан.

— На свіжому повітрі? — не втримав іронії.

— Як показує досвід, усі попередні розмови краще починати саме так, — менторським тоном повідомив пан Іванко. — Ми чекатимемо на вас біля виходу з фунікулера.

— Ми?..

— Я буду з партнером. Ви упізнаєте нас одразу.

І як не впізнати цих двох? Молоді, у сонцезахисних окулярах, хоч хмари аж сині. З кейсами. Один нагадував святкову розцяцьковану паску для VIP-персон, другий — свічку, яку в цю паску мали би встромити. Разом вони цілком могли би зійти за гей-парочку, що процесом мало відрізнялося від першого варіанту.

— Іванко, — представилася паска.

— Серьожа… — сказала свічка.

— Макаров, — зверхньо повідомив механік.

Паска вказала на найближчу лаву на оглядовому майданчику біля фунікулеру. Змахнули сніг, повсідалися.

— Слухаємо уважно, — почув голос свічки.

— Я… зацікавився однією фабрикою…. — обережно почав Макар.