Битi є. Макар

Притуляється до льодяної стіни будинку. Паморочиться. Були би у нього люди… Він би атакував… Шалена думка не зникає, чіпляється за свідомість. Атакував би. Були би люди… Трудовий колектив, швачки… Тварюки! Були би людьми, він зібрав би їх тут, вони би гуртом… І ця «Сігма» обісралася би. Двійко всього… Та він би їх загриз! Були би в нього люди…

— У мене немає людей… — виголошує собі вирок.

…На Лівий берег мостом Патона кволо суне «Кіа Сіїд». Механік відчуває дивний незрозумілий спокій. Він ніколи не потрапить на фабрику. Вони охоронятимусь її доти, доки зупинка остаточно зруйнує виробництво. Вони так… мордують його?! Вони знають, що його це… мучить, чи просто їм на фіг не потрібні швачки і сарафани?

— А чи мені тепер не однаково?

Зупиняє автівку посеред мосту. Виходить на вітер і сніг. Чотирнадцяте? Нормальний день, щоби… померти. Перший день старого Нового року. Підходить до мостової огорожі, вдивляється у крижане скло Дніпра, помічає чорну діру вимоїни — вода у ній дрижить, наче наперед знає: хлоп спробує стрибнути саме сюди, у чорну воду.

— Люба… — чогось шепоче механік.

На байдужому дніпровському льоду — вітер. Просто під механіком малює примарні спогади: Костянтинівська, тремке дівоче тіло, а він…

— Ох, вар’ят! — Любин сміх за Макаровою спиною. — Годі уже гризти себе. У чому винен? Я сама схотіла тоді… у заручниці…

Макар утомлено озирається: що це? Жодної автівки на мосту, люди кудись щезли.

— Люба?..

Ляскає себе долонею по щоці. Е, чувак! Ти чого?!

— Люба… — каже упевнено. — Я не божевільний. Я… тебе чув! Не примарилося. Ти…

Замовкає. У мізках — несподівана божевільна думка. Задихається: вихід! Справжній, реальний вихід.

— Козли! Я вас зроблю! — Механік стоїть посередині мосту Патона, кричить так відчайдушно і бурхливо, що його чують навіть круки на акаціях обабіч Дніпра.

За півгодини вкрай збуджений метушиться в кімнатці на Новоросійській. Ручка! Ручка де? Папір.

— Так, тільки спокійно. Слова знайти… правильні, — ніяк не вгамує істерики.

Біжить на кухню з аркушем і кульковою ручкою — тільки тут у Фоми стіл є.

— Я вас зроблю, козли!

Розправляє аркуш, видихає і починає писати.

«РОБОТА!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ. 100 доларів за добу. Контактний телефон…»

— Номер… Який у мене номер? — психує, наче під дверима черга охочих стати заручниками. Новий дешевий мобільний, новий незручний номер… Ніяк не запам’ятати! Стоп! А навіщо номер? Без номера! Відбір проводиться… Де? А, наприклад, у будинку культури отут, на ДВРЗ, що біля нього кінцева маршруток, а далі вже не столиця — ліс.

Жмакає зіпсований аркуш, кладе перед собою чистий і тепер уже без похибок пише…

«РОБОТА ДЛЯ ПОВНОЛІТНІХ!

Для участі у реаліті-шоу проводиться набір ЗАРУЧНИКІВ.

Гонорар — 100 доларів за добу.

Набір обмежений.

Добір проводитиметься в п’ятницю, 15 січня 2010 року, у будинку культури біля кінцевої зупинки маршрутних таксі.

Початок добору — 10.00».

Дивне оголошення з’явилося на стовпах у районі ДВРЗ у четвер по обіді. У Макара не було плану. Тільки ідея і уривки спогадів з американських трилерів.

Багатодітна мати Зіна Мандрик, тридцятип’ятирічна молодуха з-поміж тих, які чоловіків обіймають так, що тим аж паморочиться, завжди вивчала оголошення, розвішані на стовпах, бо колись, років десять тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім’ю до цього часу, — клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро — не один, тож Зінин день починався о п’ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів’є з дешевим майонезом — кожен день на столі, хай би йому грець!

Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки — мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла — економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, — кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.

— Розвод для лохів! — верещав один з молодиків. — Нє, я серйозно. Сто баксів за добу?.. Вася, ти віриш?

Зіна почула головне — сто баксів за добу.

— Ану… — протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом — немала на зріст — зірвала оголошення.

Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.

— Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… — почула за спиною.

Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.

— А ви неповнолітні…