Читаем Битi є. Макар полностью

— А! То ми граємо! Це всього лише гра… — підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.

Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:

— Обережно з рюкзаком моїм…

Макар тільки тепер звернув увагу — за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.

— Що там?

— Камера…

— Яка ще камера?

— Фотокамера.

— На фіга?

— А хіба не можна було? Я думав…

— Потім! — шикнув Макар.

Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.

Застиг. Прислухався.

— Куме! — почув від холу. — Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там — зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?

Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам’ятав густий голос командира з квадратною щелепою.. Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» — визвірився.

Глянув на заручників.

— Ходімо… — прошепотів. — Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, — гри не буде.

— І грошей? — обережно поцікавився літератор.

Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.

Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся на мить — заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.

Вдихнути не встиг — трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.

— Ти… що… — тільки й зміг прошепотіти Макар.

— Спокійно, командире, — відшепотіла Зіна. — Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?

Від холу в бік коридору важкі кроки.

— Жіночко! Ви ще довго?

Горила! Він ішов до туалету.

Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками — то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…

Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.

— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе-ре-се-те!

Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.

— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!

Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.

— А я тебе жалів, падло!

— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

— Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

— Ти й п’яти хвилин…

— Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.

— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

— Ти знаєш цього…

— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

— Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

— На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза