Битi є. Макар

— А! То ми граємо! Це всього лише гра… — підтримав сам себе літератор, що з зав’язаними за спиною руками став схожим на старого поневоленого лебедя.

Вова і Костя не пручалися. Спокійно підставили руки. Вова тільки попросив пошепки:

— Обережно з рюкзаком моїм…

Макар тільки тепер звернув увагу — за спиною хлопця невеликий, набитий рюкзак.

— Що там?

— Камера…

— Яка ще камера?

— Фотокамера.

— На фіга?

— А хіба не можна було? Я думав…

— Потім! — шикнув Макар.

Міцніше затягнув мотузку на зап’ястках хлопця.

Застиг. Прислухався.

— Куме! — почув від холу. — Привіт! Що?.. А, нічого! Усе тихо. За годинку закімарю до ранку, а там — зміна. Чуєш! Я чого телефоную. Давно не рибалили. Може, зберемося?

Голос був високий, майже жіночий. Не Горила. Макар пам’ятав густий голос командира з квадратною щелепою.. Отже, пузатий. «Буде тобі риба! Ти смаж…» — визвірився.

Глянув на заручників.

— Ходімо… — прошепотів. — Тільки тихо. Якщо оті поци в холі почують нас раніше, ніж ми їх побачимо, — гри не буде.

— І грошей? — обережно поцікавився літератор.

Макар кивнув. Ухопив в одну руку точну копію «макарова», в другу мисливський ніж. Рюкзак на спину. Першим обережно пішов коридором.

Він устиг ступити не більше десяти кроків. Порівнявся з дверима жіночого туалету, причаївся на мить — заспокоїтися, зосередитися, бо та точна копія «макарова» трусилася разом з рукою. Видихнув.

Вдихнути не встиг — трах! Двері жіночого туалету раптом з шумом розчахнулися. Макар ледь не впав. Охоронців не двоє? Більше? Відсахнувся, і щелепа відвалилася: перед ним стояла Зіна. Спокійно зміряла поглядом ошелешеного роботодавця.

— Ти… що… — тільки й зміг прошепотіти Макар.

— Спокійно, командире, — відшепотіла Зіна. — Такі справи… Раніше приїхала. Чекала, чекала, ледь не усцялася. Пішла шукати, де би… теє… Сюди попросилася. Пустили. А ви чого тут? Ми що, тут працюємо?

Від холу в бік коридору важкі кроки.

— Жіночко! Ви ще довго?

Горила! Він ішов до туалету.

Блискучий, ефективний, неймовірний і карколомний, стовідсотковий план звалився на голову механіка разом із Зіною. Доля! Оті троє покидьків із зв’язаними руками — то маячня! Вони схожі не на заручників, а на співучасників. А от Зіна… Горила і пузатий бачили жінку, яка просто попросилася у туалет, а тепер… Вони мають розгубитися, відчувати себе винними за те, що вона…

Уже не ховався. Ухопив Зіну за шию, приставив до скроні пістолет-запальничку. Тої ж миті з холу в освітлений коридор увійшли Горила і пузатий.

— Не треба було пускати… — Пузатий не договорив. Побачив Макара й компанію. Застиг. — Йо-пе-ре-се-те!

Горила імпульсивно потягся до кобури. Макар закричав і смикнувся: до Зіниної шиї ніж, «макарова» — на Горилу.

— Стояти! — горлав люто. — Грохну і тебе, і тітку на хер! Зброю на підлогу! Лицем до стіни!

Пузатий у камуфляжі надто поспішно виконав вимогу. Тремтячими руками дістав з кобури пістолет, жбурнув до Макара. Горила зміряв його презирливим поглядом, повільно вийняв з кобури зброю, поклав на підлогу, буцнув важким чоботом — пістолет відлетів до механіка.

— А я тебе жалів, падло!

— А я тебе не пожалію, козел! — з веселою злістю крикнув Макар. — До стіни! Мордами в стіну, руки назад!

Охоронці прилипли до стіни. Макар відскочив від переляканої Зіни, люто зиркнув на ошелешених заручників.

— Стояти, суки, й не смикатися, бо…

Похапав з підлоги зброю охоронців. Закричав:

— Повернуся на фабрику… Вас, суки, в охорону не візьму. Хрінові ви охоронці! Лицем до мене!

Охоронці обернулися. Макар стояв навпроти них — веселий, збуджений. З кишень стирчали мисливський ніж і точна копія «макарова». У кожній руці по пістолету. Справжньому. Жестом указав на наручники на ременях охоронців.

— Надівайте наручники один одному. Ключі кидайте мені. Швидко, падли!

Пузатий заметушився. Горила не зводив з Макара налитих червоним очей.

— Ти й п’яти хвилин…

— Мовчати! У хол!

Підскочив до Зіни. Обмотав їй зап’ястки мотузкою.

Завмер. Озирнувся. І раптом тихо розсміявся.

— Друзі… Прошу! Ви на моїй фабриці! Хол! Давайте почнемо знайомство з моєю фабрикою з холу.

— Шановний пане Макаре. Це пропозиція? — перелякано пробелькотів літератор.

— Геракле! — весело вигукнув механік. — Це наказ, мать твою!

Горила зацікавлено примружив око, зиркнув на літератора.

— Ти знаєш цього…

— Мовчати! У хол! — Макар щосили вдарив руків’ям пістолета по стіні.

Ба-бах! Куля в стіні.

Заручники й охоронці вирячилися — хто від здивування, хто від жаху, а ноги тим часом уже рятували — несли їх до холу.

Тут похазяйнували чужі. Макар зиркав хижо, дивувався: пальми зсунуті в кут, крісла попереставлені, біля стіни поряд із кавовим автоматом з’явився стіл — на ньому комп’ютер, невеликий ящик, схожий на переносну рацію…

— Суки!

Кинувся до великих скляних вікон холу — закрити напівпрозорими портьєрами. Те, що треба! Ззовні, певно, видно силуети людей, а де хто — не роздивитися! Запаритеся, падли, вираховувати сміливця!

— На підлогу!

Заручники попадали там, де стояли. Ні! Не годиться. Розсадив їх при стіні. Поставив поміж них пальми та крісла. Отак краще! Не дотягнутися одному до одного, хоч би як прагнули.