Битi є. Макар

Спробував зосередитися — головне ж попереду! Не виходило. Емоції рвали в шмаття. Нарешті! Нарешті! Через майже два місяці після захоплення фабрики він повернувся. Стіни рідні, машинки, тканини, манекени у кімнатці в кінці першого поверху… Манекени. То добре! Майже два місяці не бачив свого! Ясно у голові. Знає, як… А ті консультанти, потвори, півтора лимона вимагали за те, щоби він зміг на фабрику ввійти… Козли! Він і без грошей…

Зі свого кута пискнув літератор:

— Пане терористе! Даруйте… Пане Макаре! Дозвольте… Це ж усе не по-справжньому? Наші славні правоохоронні органи… Вони би ніколи…

Макар вишкірився. На «сігмівців» указав зухвало.

— Ось вони, твої славні правоохоронні органи, Геракле!

Дістав точну копію «макарова», клацнув перед носом Горили — вогник спалахнув.

— Що, бійці, обісралися? Це запальничка, придурки!

Горила всміхнувся недобре.

— Грайся… Недовго…

— Мовчати!

— Матір Божа! Дозвольте мені взяти відгул! — схлипнув Пустовоєв.

— Розслабся, Геракле! Слухай музику, — спокійно відказав Костя Шнуровський.

Макар напружився. Побіг до столу. Вимкнув радіо, обірвав шнури на невеличкому ящику, схожому на переносну рацію.

— Пізно… — азартно всміхнувся Горила.

— Що за хрінь? Хто тут… — Макар прислухався.

Просто під парадним входом до фабрики бренькала гітара.

Зіна зітхнула.

— Це Тьомка… Старший мій…

Макар став проти Зіни — в очах німе питання. Зіна знизала плечима.

— Що?! Думала, і його влаштую на цю… роботу.

Макар ошелешено виматюкався.

— Чудовисько… Вставай. Дай допоможу! Ідімо до дверей! Скажи, хай валить звідси.

— Шкода, — сказала Зіна. — Нам гроші потрібні.

— А не боїшся двері відчиняти? — спитав Горила.

— Я тепер нічого не боюся! — зухвало закричав Макар.

За п’ять хвилин під будівлею стало тихо.

Макар сидів у кріслі навпроти заручників — тільки хвилина перепочинку. Багато чого зробити треба, перш ніж завтра зранку навколо фабрики з’являться люди… Міліція, преса, перелякані посадовці, цікаві нероби… Який скандал! Яке неподобство! За день до виборів! У самісінькому центрі столиці. Поруч із Генеральною прокуратурою! «Блін, точно! У неділю вибори. Як же все круто збіглося. Вони не посміють стріляти в заручників поряд із Генеральною прокуратурою та ще й напередодні виборів. Це мій шанс! Хай тільки відмовляться розібратися!»

Підвівся — до ранку фабрика мала перетворитись на фортецю. Та перш ніж зануритись у фортифікацію, замотав заручникам ноги скотчем — від колін до стіп. Не ворухнутися.

— Ти, часом, єгипетських мумій не бинтував? — сказала Зіна.

— Почую хоч один звук, прийду й уб’ю, — пообіцяв Макар і побіг з холу.

Заручники заклякли — що ще божевільний придумав?

Першим не витримав літератор. Витягнув шию, занурив лице в пальму, що відділяла його від Кості Шнуровського, пропік байдужого алкаша гарячим поглядом.

— Костю! — прошепотів. — Врятуйте мене…

— Добре, — тьмяно всміхнувся той.

— Я порядна людина, Костя! Я віддячу! Я віддам вам сто доларів, які повинен заплатити пан терорист.

— Зайве, — відповів Костя. — Якщо знову почнеться стрілянина, я готовий безплатно закрити тебе своїм тілом.

— Матір Божа! Ви шляхетна людина!

— А ти, Геракле, запиши мої вимоги! Чи просто запам’ятай. Душа болить, жити не хочеться. Якщо мене отут покладуть, віддаю тобі свої сто баксів.

— Краще мені віддай! — сказала Зіна. — Я за твоєю могилкою доглядатиму. А письменник не буде!

— Як ти смієш?! — засовався літератор. — Доярка!

— Сучок! — плюнула Зіна.

— Повірити не можу! — Горила підозріло примружився, смикнувся, щоби краще роздивитися заручників. — Ви не заручники. Ви просто так, за здорово живеш погодились…

— Не просто так! — занервував літератор. — За гонорар!

— За вшиві сто баксів? — подав голос пузатий «сігмівець».

— А я не за гроші! — сказав Вова. — У мене своя мета.

— Хворі! — Горила як ото батогом. — За сто баксів ризикувати життям у компанії з божевільним?.. Ви геть хворі скоти, а не люди!

Зіна хмикнула тоскно.

— Ох-хо-хо-ох… Звідки ви звалилися, красавці?! Моєму чоловікові на будівництві сто баксів на місяць платили… поки одне падло з іншої бригади не зіштовхнуло його з одинадцятого поверху. А на смерть начальство ще сто баксів відстібнуло. Покидьки! А ти — «ризик»… Та я за сто доларів своїх шістьох дітей два місяці годуватиму!

— Так! Сто доларів — це прекрасно! — затріпотів зв’язаними крилами літератор. — Я врешті придбаю друкарську машинку… Навчуся друкувати і не виписуватиму так скоро кулькові ручки… Розпочну розмірковувати над епохальним романом, щоби років за сім-вісім… У мене тепер так багато неймовірних вражень!

— А до цього у вас вражень не було? — запитав Вова.

— Було. Одне. Ні, навіть два — Люся і кольки у шлунку. А от коли в мене буде сто доларів…

— Гроші — багно. Життя — теж, — сказав Костя.

Заручники замовкли.

— Котра година? — запитав Горила.

Зіна піднесла ближче до очей змотані мотузкою зап’ястки, глянула на годинник.

— Ох, час біжить… Уже одинадцята.

— Скоро наші підтягнуться… — Пузатий винувато зиркнув на Горилу. — Ваня… Я…

— Розберемося, — пообіцяв Горила.