Читаем Битi є. Макар полностью

— Ви Іван? — з чогось збадьорився літератор, витяг шию, щоби бачити Горилу. — Іван — це прекрасно. У моєму романі… з сільгосптематики… Там такий Іван… Ого! Усі доярки…

— Так, скоро наші підтягнуться, — сказав Горила, наче не почув Пустовоєва. — Буде вам «по сто доларів», виродки!

Тільки мовив — на ремені засигналила рація. Горила зловчився, боком притис рацію до крісла — на приладі загорівся червоний живчик вогника.

— Готуйтеся, юродиві, — пообіцяв Горила.

У центральному офісі «Сігми» проблеми на об’єкті «Есфір» відзначили саме о 23.00. Раз на годину, хоч як це не подобалося певним «бійцям» під час охорони окремих об’єктів, вони мали передавати до контори сигнал — усе без пригод. Об одинадцятій сигнал з об’єкту «Есфір» не надійшов. Черговий вирішив не кипішувати, зателефонував Івану Корбуту, що відповідав за охорону об’єкту. У відповідь запульсував червоний вогник: тривога! Черговий заметушився, у той же час зв’язався з командиром, повідомив схвильовано:

— З об’єкта «Есфір» надійшов сигнал тривоги. Ваня Корбут не відповідає.

У двадцять хвилин на дванадцяту від центрального офісу «Сігми» від’їжджав бусик, напханий «сігмівцями», як новорічний кошик цукерками, — зо два десятки тіснилися, притискали до грудей «узі», що їх керівництво «Сігми» отримало з берегів Мертвого моря в рамках якоїсь суто гуманітарної програми; на ременях бряцали шумові гранати, капсули зі сльозогінним газом і ще якоюсь хімічною штукенцією. Перешіптувалися: що там?

— Викуримо, — пообіцяв підлеглим вусань із бритим черепом, явно командир групи.

На місце надзвичайної події дісталися у 23:34. Нагледіли ті ж самі кущі, що й механік, — огинали фабрику півколом. Вусань приклав до очей бінокль, хоч потреби в тому не було — усе як на долоні. Освітлене, запнуте зсередини приміщення, силуети людей у холі — сиділи на підлозі, сіпалися. Заручники чи злодії? З інших вікон першого поверху — картинка ще більш колоритна. Через цупкі портьєри було видно силуети людей, котрих хтось смикав, гнав до вікон, — люди застигали біля вікон, хтось упав…

— Що творять, суки, — процідив вусатий командир. — Заручників до батарей, щоб я здох!

— Може, там немає заручників? — поряд із вусанем у кущах причаївся безвусий — не росте! — хлопчина з рясним ластовинням на кирпатому носі. — Може, то терористів до дідька?

— Я, бля… — аргументовано відрізав командир. Додав: — Ваня Корбут із Потаповим точно до батарей прикуті.

Відірвався від бінокля.

— Покидьки не знають, що ми уже тут… Інакше би світло не вмикали, козли. Хочуть, суки, щоби ми по заручниках…

— Ми ж — охоронна структура. У разі надзвичайної події ми не маємо права самостійно… без правоохоронців… — нагадав безвусий.

— А хто, бля, знає, що тут надзвичайна подія? — запитав командир. — Поки ніхто не стрельнув… Самі розберемося.

Вусань на мить задумався, жестом наказав кирпатому підповзти ближче.

— Передай по ланцюгу! Наказ — затаїтися і до моєї команди не видавати нашої присутності.

— Зрозумів!

— І ще скажи: Ваню Корбута вбили… Хай хлопці озвіріють…

На протилежному кінці ланцюга наказ вусаня останнім вислухав міцний чоловік років тридцяти зі шрамом від різаної рани на шиї.

— Ваню?… — закліпав, різким рухом змахнув сльозу, загирчав, і та сльоза враз стала наче крапля окропу, що вилетіла з бурхливого кипіння. Учепився поглядом у будівлю: скільки вас, підари?! Певно, немало. Спеціально світло врубили? Демонструєте, що заручників у вас до хріна?! А ми тут уже всі й обісцялися!

Макар повернувся в хол хвилин за десять після того, як навколо фабрики важкою ненавистю задихали «сігмівці». Волік за шию голий жіночий манекен. Кинув посеред холу. Сказав похмуро:

— Один заручник… зайвий!

Літератор зойкнув.

— Що… Що значить «зайвий»? Ми не зайві! Ми — за контрактом! Костю! Благаю! Поговоріть із паном терористом! Це ж неподобство! Він не сміє!

— Життя — багно, — сказав Костя.

— Письменнику, заглухни! — крикнула Зіна. — Осточортів!

— А що це ти з ляльками тягаєшся? — запитав механіка Горила. — Барикади з них набудував?

— Йолоп ти, йолоп тупий! — беззлобно й утомлено відповів Макар. — Я їх попід вікнами порозставляв. Твої друзі причвалають над ранок, глянуть у вікна — заручників до дідька. Крізь портьєри ж не видно, що ті заручники пластмасові. Розумно?

— Круто, — похмуро визнав Горила, глянув механіку у вічі. — Курити хочу! Останню сигарету навіть перед електричним стільцем дають.

Макар дістав із кишені цигарку, тицьнув Горилі в зуби.

— Кури! Ти ще непоганий вигляд маєш.

Утомлено всівся у крісло навпроти «сігмівця». Хай мордоворот покурить, і Макар врешті піде до свого кабінету. Копія реєстру має бути під диваном. На неї вся надія.

— Мені твою цигарку обсмоктувати чи вогню даси? — почув густий голос Горили.

— Як тебе звати, людино? — спитав холодно.

— Пане Макар! Дозвольте! — стрепенувся літератор. — У товариша військового прекрасне ім’я — Іван.

— А ви вже й познайомитися встигли?

— Блін, та дайте людині вогню! — психонула Зіна.

— Нащо курити? Життя і так багно! — спокійно сказав Костя.

Макар усміхнувся — дурні люди! — дістав із кишені точну копію «макарова», жбурнув Горилі.

Перейти на страницу:

Похожие книги

Зулейха открывает глаза
Зулейха открывает глаза

Гузель Яхина родилась и выросла в Казани, окончила факультет иностранных языков, учится на сценарном факультете Московской школы кино. Публиковалась в журналах «Нева», «Сибирские огни», «Октябрь».Роман «Зулейха открывает глаза» начинается зимой 1930 года в глухой татарской деревне. Крестьянку Зулейху вместе с сотнями других переселенцев отправляют в вагоне-теплушке по извечному каторжному маршруту в Сибирь.Дремучие крестьяне и ленинградские интеллигенты, деклассированный элемент и уголовники, мусульмане и христиане, язычники и атеисты, русские, татары, немцы, чуваши – все встретятся на берегах Ангары, ежедневно отстаивая у тайги и безжалостного государства свое право на жизнь.Всем раскулаченным и переселенным посвящается.

Гузель Шамилевна Яхина

Современная русская и зарубежная проза
Мой генерал
Мой генерал

Молодая московская профессорша Марина приезжает на отдых в санаторий на Волге. Она мечтает о приключении, может, детективном, на худой конец, романтическом. И получает все в первый же лень в одном флаконе. Ветер унес ее шляпу на пруд, и, вытаскивая ее, Марина увидела в воде утопленника. Милиция сочла это несчастным случаем. Но Марина уверена – это убийство. Она заметила одну странную деталь… Но вот с кем поделиться? Она рассказывает свою тайну Федору Тучкову, которого поначалу сочла кретином, а уже на следующий день он стал ее напарником. Назревает курортный роман, чему она изо всех профессорских сил сопротивляется. Но тут гибнет еще один отдыхающий, который что-то знал об утопленнике. Марине ничего не остается, как опять довериться Тучкову, тем более что выяснилось: он – профессионал…

Альберт Анатольевич Лиханов , Григорий Яковлевич Бакланов , Татьяна Витальевна Устинова , Татьяна Устинова

Детективы / Детская литература / Проза для детей / Остросюжетные любовные романы / Современная русская и зарубежная проза