Биті є. Макс. Книга 2

- Не знаю… По дідусеві коли сорок днів?

- Дев’ятого грудня, - нагадала мати.

- Ні! Не зможу на день повернутися. Одначе обов’язково пом’яну, де б не був. І панахиду замовлю.

- А що за справи такі невідкладні, що й на поминки приїхати не хочеш?! - недобре мовив батько.

- Вибач, тату. Не сповідуватимуся.

Заіскрило. Пані Женя громовідводом на іншу тему.

- Максиме… У тебе, бачу, справ чимало.

- Вистачає.

- І фонд на тобі. Може б, тато…

- Ні.

2JB

- Що?! - Володимир Гнатович і не планував повертатися у “Силу добра” - крихти по кишенях розпихувати. Не усвідомлював й досі - край, Вовко. Хтось дужий спустив тебе в унітаз, пливи…

Розчервонівся. До Макса сіпнувся. Пані Женя поміж них.

- І… чому? - синові в очі.

- Ну, не відміняти ж мені власні розпорядження. Тільки-но призначив нового директора-розпорядника. Юлію Скачко.

- Хвойду свою?! - вибухнув Володимир Гнатович.

- Наречену… - Макс і на півтону не підвищив голосу. - Думаю, восени наступного року запрошу тебе на весілля, мамо…

- Що?! - отетеріла пані Женя.

- А вас навряд, Володимире Гнатовичу, - зиркнув на батька.

- Та ти… - Сердюк-старший задихнувся гнівом. - Тварюка! Падло жовтороте! Бачити тебе не хочу! Пішов геть звідси, покидьок невдячний! Ти ще приповзеш…

- Я так і знав… Варто попрощатися з тобою назавжди… тату! - бездоганно-ввічливий. Усміхнувся матері сумно. - Я телефонуватиму, мамо…

Син уже летів бізнес-класом, певно, сьорбав шампанське на пару з новою директоркою-розпорядницею “Сили добра”, а пані Женя з чоловіком - прибиті-приголомшені - все сиділи, як ті дурні, ворухнутися несила.

- Виріс синочок… Вилетів з гнізда… - недобре прошепотів Володимир Гнатович. - Щоправда, обісрав гніздо, перед тим як гайнути…

Пані Женя зиркнула на папери, що й досі лежали на столику.

- Вово… Я тебе не покину, - сказала твердо.

Не все так

Хоча Володимир Гнатович Сердюк і підняв у новорічну ніч рівно опівночі бокал із побажанням: “Грошей!”, 2010-й розпочався для нього вкрай паскудно. Схуд. Фінансові негаразди і категоричне відторгнення сина - сволота! - зменшили і реальну масу тіла. І політикою ваги не набереш, не той час. Партійні пасьянси напередодні виборів вимагали все більше витрати, тільки обіцяли дивіденди у майбутньому. Якби не статки дружини, уже б шепотіли по кутках, що офіціантам на “чай” не залишає. Шкірою відчував: хтось копає під нього вперто і настійливо. Не економить, не прораховується, суне і суне, наче іншого діла нема! Хто?! Роззирався, принюхувався. “Після виборів розберуся по-тихому”, - думав, а тут тобі - лясь! Напередодні голосування клятий покидьок Макаров влаштував гучне захоплення власної фабрики зі стріляниною! Навколо Володимира Гнато- вича за день соратників удвічі поменшало. Усі - боком, боком, подалі від Сердюка.

Горів, сходив гнівом. Хто?! Підняв усіх, кого тільки міг - від ментів до бандитів. Останні, як завжди, виявилися спритнішими. Під кінець січня друг Купа, якого Володимир Гнатович зі шкільної лави знав, розлив по гранчаках горілку, філософськи мовив:

- І рости тих дітей…

- Потім про особисте, - буркнув Сердюк. - Дізнався, хто за захопленням фабрики стоїть?

- Кажу ж… Невдячні діти.

- Макс? - не повірив Сердюк.

Купа кивнув, підняв гранчак.

- Фірма “Ліс”… Він до неї якимось боком… І тесть твій покійний…

- Падли…

Завмер спустошено, у гранчаку горілка хлюпає - усе стало на свої місця, лише уявив поряд із ненависним Перепечаєм… Макса. Пішло, старе козлище, а пішаків порозставляло на роки наперед. І не дізнатися, де наступна засідка. Реготатиме старий з могили, поки не знищить! Одного не врахував, сука! Женя… його не залишить! А з Женею він ще на Перепечаєвій могилі потанцює…

Дістався додому - чорний! Дружині все виклав - вирішуй! Або ти зі мною, або до синочка мчи, бо Володимиру Гнатовичу Макс відтепер - ворог!

Пані Женя на чоловіка глянула із жалем: із Вовки воїн нині, як з гімна куля. Та й з ким воювати?! Не може такого бути, аби рідний син їм зла бажав. Покликати його. Хай приїде. Сядуть, поговорять, розберуться… Максимко - чисте серце. Ніколи не брехав. І тепер не брехатиме.

Украй заклопотаний Макс - як не у Москві, так у Європі - з’явився у батьківській хаті наприкінці лютого. Приязно обійняв матір, байдуже оминув батька, хоч і відзначив подумки: “Схудли обоє. Знову на якійсь новомодній дієті?”

Пані Женя поправила на голові перуку і вирішила не церемонитися.

- Максиме… Правда, що фабрику татового помічника…

- Правда, - спокійно відказав Макс.

Володимир Гнатович смикнувся було, та пані Женя зиркнула на нього вовком: якого?! Взяв себе в руки.

- Ну… То розкажи… - мовив Сердюк глухо. - Навіщо власному батькові паскудити взявся?

- А навіщо ти взявся допомагати моєму ворогу? - спокійно відповів Макс.

- Що?! Ти коли встигло ворогами обрости, щеня?! - вибухнув. - Невдячне падло! Та я все життя поклав, аби тобі…

- Не ти! Думаю, маминими клопотами… Точніше, дідовими! Мамо! Я тобі щось винен?

- Ні… - прошепотіла вражено.

- А навесні… Два мільйони не я тобі перерахував?! - Володимира Гнатовича трусило.

- Хіба то твої гроші? “Сили добра”! І пішли на добре діло… На поглинання тієї фабрики.

- Виродок!