Биті є. Макс. Книга 2

Відрубав зв’язок, пішов геть. Наступив ногою на згорточок, хотів було віджбурнути, зиркнув - ганчірка з землею. Нахилився, вирвав чистий аркуш з Дориного щоденника, поклав на нього ганчірку з землею, загорнув і тільки потім взяв до бездоганно чистих рук з відполірованими нігтями.

Та земля мала незбагненну силу. Тримав у руках - у голові морок. Навіщо все це?! Навіщо? Ну, піде до церкви, то не проблема! Де JIюбину могилу шукати?! Волоцюжка згорів…

І залишити не може. Пече ганчірка долоню. Дістався Перепе- чаєвого палацу, заховав землю у сейф, зачинився у кабінеті. Думай! Перша дурна думка - Продану віддати. Хай піде до храму, потім виїде кудись за Київ… Уявив незворушне обличчя охоронця - ні! Сам? Не може! Юля? А Юля яким боком?..

Так нічого й не вигадав. Могутній згорток пролежав у сейфі всю весну, і Макс би вкотре забув про нього - кадуцей волік у справах, додавав золотих бляшок до сяючої корони Дюка. Та на початку літа шукав щось у сейфі, наштовхнувся на згорток. І раптом вигукнув подумки, ніби побачив щура посеред вітальні: “Ганно Іванівно! Приберіть!”

Задумався. Набрав колишню секретарку.

- Ганно Іванівно! Автівку за вами пришлю. Треба поговорити!

- Добре, - напружено відповіла жінка.

Зустрілися на нейтральній - у дорогому ресторані на Печер- ську, де, за словами Продана, в окремих кабінетах не прослухо- вують.

Макс зиркнув на жінку насторожено.

- Як Дора? Нормально?

- Цілком…

- Матір не шукає?

- Шукаємо… Усі разом. Мама Дориного хлопця… Вона журналістка. Організувала пошуки через Інтернет. Сподіваємося…

- Я не так давно випадково став свідком… однієї пригоди у Франції. В аеропорту українку заарештували. Нелегальну мі- грантку. Поцікавтеся. Раптом вона…

- Дякую…

І тихо.

- Роботу знайшли? - запитав Макс.

- Поки що ні…

- Йдіть до Юлі Скачко. Вона тепер керує “Силою добра”, - сказав несподівано. - Одна одну знаєте. Спрацюєтеся.

- Дякую… Сьогодні ж зателефоную…

- Не треба. Просто завтра виходьте на роботу. Зарплатня… вас влаштує.

Ганна Іванівна знітилася, глянула на Макса збентежено.

- Ви… врятували нас, Максиме Володимировичу.

- Не кажіть дурниць. Ви професійна людина. Не пропали б. Але й мені такі не зайві, - говорив, сподівався - ніколи не перетнуться. Що йому робити у “Силі добра”? Власних справ вистачає.

- Дякую…

- До речі… - замовк, відвів погляд. - Можу попросити у вас про особисту послугу?

- Безумовно, - а в голосі тривога.

- Тільки без питань! Просто виконайте. Як ви це завжди робили.

- Добре…

Макс обережно дістав зі шкіряної сумки згорток. Поклав на стіл.

- Тут земля… З могили однієї людини. Хай Дора піде до храму. Зробить усе, що люди у таких випадках роблять… Щоб душа небіжчика не мучилася.

- Я можу сама піти… - сказала Ганна Іванівна.

- Ні! Дора! Не пояснюватиму. Дора! А ви вже постарайтеся, щоб пристала… А потім… Я дам автівку… Бо треба виїхати за місто і розсипати ту землю на березі Дніпра.

- Де саме?

- Дора… Дора взнає, - відповів упевнено.

За два роки після трагічної загибелі Люби, день у день, Продан стояв біля автівки, здалеку спостерігав, як Дора висипає з ганчірки землю під березу на березі Дніпра.

- Місце запам’ятав? - запитав Макс, коли начальник охорони повернувся до Києва.

Продан кивнув - ясна річ. Тихо вийшов з кабінету.

Макс усміхнувся задоволено. Тепер, нарешті, крапка. Хай і лишаються позаду - Люба, поламаний ідіот Макаров, зіпсована ним Нані, пихаті батьки… З собою - білий стіл, біла “ау- ді”, Юля… Врешті ж, і вона колись не чіплятиметься за простирадла відчайдушно, варто лише Максові розпочати любовну прелюдію, обійме пристрасно…

У вікно - гарячий вітер. “Дідові за все дякувати, - подумав. - Треба і йому свічку поставити, аби спав спокійно…”

Слушна думка потягла на літню спеку.

- До Володимирського, - наказав Продану, проїхав повз близький Флорівський.

Автівка промчала розплавленим Хрещатиком, вивернула на бульвар Шевченка. Макс кинув оком ліворуч і ледь не знепритомнів - під зеленою тополею, на якій вицвілим горем майорів вінок із пластикових квітів, стояла руда дівчина у чорному до п’ят, тримала в руках картонну табличку з трьома словами.

- Стій! - ухопив за кермо.

Продан на гальма.

- Шефе…

“Ауді” застигла посеред проїжджої частини. Макс вискочив - автівки у вереск: ідіот довбаний! До біса. Перебіг вулицю, перескочив чавунну огорожу, рвонув до тополі щосили, ніби щезне разом із дівчиною, табличкою, вінком! Зупинився за метр. Закляк. Руда обернулася до нього. “Не Люба!” - перелякалося серце, бо раптом зрозумів - усі ті свічки-сподівання марні. На власні очі побачити живу чи мертву, от тоді б заспокоївся. Опустив очі. “Тебе бачить Бог!” - прочитав на картонці.

- Ви… - мовив тоскно. - Чому тут?

- Тут хлопця мого вбили… Звірі.

- їх не знайшли?

- Ні… Та вони тут… Щодня проїжджають повз мене… Думають, що врятовані. Що їх ніхто не бачить…

Скельце лягло у сіре, серце застукало: спало-спало собі, а тут прокинулося. Роззирався, наче з неба стирчить невидимий мікроскоп, він під ним - мошка. “Годі”, - зупиняв себе, та знову і знову дивився в небо. Юля насторожилася, забула про якорі, розкрила обійми:

- Максе… Що з тобою?