Биті є. Макс. Книга 2

- Нормально… - відповідав замість Макса Дон.

- Може, поїдемо кудись? - пропонувала.

- Краще пожити, - відповідав замість Макса волоцюжка Ботва.

- Ну, що ти таке говориш? - лякалася. - Поїдемо завтра ж!

- Нащо мчати? Це ж наш час… Він пролітає… Ми навіть не встигаємо… - шепотіла замість Макса Люба.

Юля огортала Макса чуттєвою ніжністю, здавався, припадав до русявої красуні, усміхався без слів. Чисто, як Дора…

Пручався омані, кричав собі подумки: “І що?!” Та минуле ставало реальністю, затьмарювало день нинішній, і те божевілля тяглося б вічно, якби не кадуцей. Перепечаєве майно настійливо кликало Макса: охороняй гроші, бо розвіються! Мотнувся в Росію, на Далекому Сході помідорів об’ївся, вбивав серце справами і, коли повернувся - спокійний, холодний, як лід, - поїхав на Костьольну. Було у Макса питаннячко до Єви-Марії.

У задушливій кімнаті стара ворожка обтирала лице вогким рушником.

- Не приймаємо! - жіночка у чорному заступила Максові шлях. - Єва-Марія відпочиває.

- Від чого? Від брехні?! - відсунув жінку, нахабно всівся навпроти ворожки.

- А… Ти… - Єва-Марія глянула на Макса прискіпливо.

- Нащо ви людям брешете?! Вас же Бог бачить! - сказав холодно. - Вас! Бачить! Бог! Щомиті! Не боїтеся?

Єва-Марія захитала головою заперечливо: “Ні”.

- Не боюся, - незворушна. - Знаю, кому правди не треба.

- Е ні! Не грайтеся! Правда всім потрібна. А от брехня… Нащо напатякали, що мені Нані Новаковська - доля?! Яка у тому користь?

- І прикрощів ніяких. Не склалося ж, правда? Та й помилятися можу. Жива людина…

- Краще збирайте свої манатки і дуйте куди подалі, поки вашими одкровеннями не зацікавилися відповідні органи. Бо я допоможу!

Підвівся, зиркнув на Єву-Марію шулікою, пішов до дверей.

- На все добре! І запам’ятайте. Немає такої правди, яку людині знати не треба!

- І тобі? - почув у спину.

Озирнувся.

- А про мене, дивлюся, геть усе знаєте! - усміхнувся недобре. - Ну?! Приголомште наостанок!

- Мати твоя…

- Що? - скривився.

- Помре, - сказала Єва-Марія. - До кінця цього року. …Ні.

Кляте слово. Хоч як не затуляй його іншими - мовляв, збрехала, придумала… Лізе наверх, паралізує думки, м’язи, серце. У голові порожньо. Тільки страх. Ні… З калюжі в дитинстві мама його… І потім… завжди… Ні!

Задовгу, як життя, хвилину виринає перший істеричний порив - фігня! За годину домовиться з найкращими клініками світу, за день маму вже почнуть обстежувати найкращі спеціалісти, за тиждень знатиме точний діагноз і віддалені перспек-

тиви. Мозок реагуе холодним фактом: перспективи відомі. До кінця цього року…

А у нас що? Липень? Є півроку?

“Півроку маму не бачив”, - усвідомлює, вражається.

Хапає мобільний. Ні! Поїде.

Не їде. Страшно. Дивитися в очі і знати, що за півроку…

Суне пішки. Сичить Продану - геть!

Майдан, Бессарабка, до Ради. Повз “Арсенальну” і Лавру до Царського Села. Сонце переводить сили на воду, всередині тремтить відчайдушний гнів: будь ти проклята, паскудна ворожко! Хто тебе за язика тягнув?! Як тепер із цим жи ги? Дідо… Дідо був мудрим. Потурбувався, аби інші не відчували себе безпорадними і безсилими. А Макс… Що він може? І що повинен робити?

“Хай би двері відчинив тато”, - просить. Замок клацає. На порозі мати. Ніби така, як завжди.

- Проходь, - кидає байдуже.

- Чому пахне ліками? - питає, голосу свого не чує.

- Тато захворів, якщо тобі цікаво, - відповідає пані Женя ворожо. - А ти тут задля чого?! Якщо знову нам нерви мотати, то краще вже йди собі.

- Скучив, - шепоче сумирно.

Відводить погляд, йде за матір’ю до вітальні. Володимир Гнатович лежить на дивані перед ввімкненим телевізором.

- Як ти, тату?

Батько не відповідає. Супиться, відводить погляд.

Макс безпорадно озирається до матері: допоможи! І сам не витримує. Очі долу. Обережно опускається в крісло, ніби тут геть усе потрібно робити вкрай передбачливо.

Пані Женя демонстративно всідається поряд із чоловіком.

- Гроші скінчилися? - питає.

- Ні. Навпаки… Подумав, може, вам щось потрібно.

Батьки перезираються. Пані Женя з тривогою дивиться на

сина, стягує перуку - задовбала, їй-богу!

- Максимчику… - не витримує. - Що сталося, синку? Кажи!

гзо

Макс полохливо зиркає на матір.

- Навіщо… перука? Хіміотерапія?

- Здурів? - дивується пані Женя. Вдивляється в бліде обличчя сина. - У тебе біда якась?

- Ні… Тобто… Простіть мене… Можна, тут сьогодні лишуся?

Батьки знову косують одне на одного.

- Це твій дім, синку, - врешті вимовляє Володимир Гнатович.

Час стоїть. Зупинився і чухається: куди поспішати? Розмова не клеїться, рветься. Як справи? Нормально… Що там з погодою? Пече, наче кінець світу. А у дідовому палаці дуже файна система вентиляції. Може б, на літо батьки до Макса переїхали. Місця - на роту. Та ні. Тут звикли. Чи за містом на дачі. Там і були, але татові раптом серце прихопило. Зрозуміло. Ви ж… лікуєтеся?

- Ні, Божої ласки чекаємо, - відповідає пані Женя категорично, як завжди.

Зрозуміло…

Макс тоскно дивиться повз матір. Що далі?

Володимир Гнатович заплющує очі. Пані Женя підхоплюється.

- Ходімо на кухлю, Максимчику. Хай тато перепочине.

Трюфель, чай. Вершки, полуниці. Пані Женя всідається за