Биті є. Макс. Книга 2

Ще ніколи Дора не відчувала себе такою сильною - воля правила. Мужність у кулак. Як старий пан без неї? Оченята злипалися, та хіба можна? Усі в лікарні знають - помирає пан… Усе частіше заплющує очі надовго, повіки тремтять, у куточку сльоза. А Дорина бабця колись казала: “Як очі відкриє, має живу людину поряд побачити. Бо кожен хоч і помирає у самотності, та тліє життям до останнього подиху, а життя - все надія. Усе останнє Богові, та при живій душі… Так має бути”.

Удень старого пана щогодини мордували крапельницями, уколами. Засинав без сил, просинався трохи збадьорений.

- Телефон дай…

- Даю… - відповідала вголос.

- Стань до вікна! Надвір дивися. Бо точно підслуховуватимеш, - бурчав сердито.

Добре… Спостерігала, як надворі по високій сосні прудкі білки поспішають до людей, хапають з долонь крихти печива. Засинала… Коліна підгиналися. Опускалася на табурет, клала голівку на підвіконня. Тільки хвилину… Поки пан поговорить…

Почула б твердий голос старого Перепечая - от здивувалася б. Прокидалася раптово, наче хто по голові - бац!

- Дора тут… Тут! - хиталася, йшла до ліжка. Усміхалася винувато.

- Ох, ти Сонька…

- Не сонько… Не спатиму…

- Сідай отут на ліжку поряд. Подрімай. Як чогось захочу, за жопку вщипну! - слабко усміхався старий пан.

- Ні! Я… тут! Табурет поставлю! - і сама не помічала, як язик ворушиться. - Сяду. Руку покладу. На ліжко.

- За руку можна щипати?

- Можна…

- Клади руку. По руці й до жопки дотягнуся, - усміхався ширше.

Розмову обривали лікарі - укол, крапельниця. На обличчі старого пана так і застигала усмішка, наче не лишалося сил ворухнути м’язами, стерти її.

- Доро, він уночі хоч трохи спить? - Міла сходила жалем до санітарки, все підгодовувала - то “снікерс” у кишеню вкине, то бутерброд змусить з’їсти.

“Спить”, - мовчки кивала Дора. Опускала очі долу - така стидоба оце добрій Мілі брехати.

Уночі старому панові ставало легше. Веселішав. Молов дурне.

- От він… Починається… наш шабаш. Старий пердун… Юна відьма… Та ні… Не те! Старий відьмак, юна квочка… Занесло її сюди… То давай! Квокчи! Бо з’їм! Я люблю таких… чорнооких…

Дора червоніла від прикрощів, знічувалася вкрай: ну, що за дивний дар у старого лана за мить виводити її з рівноваги.

Забувала, що хворий-знесилений. Що останні дні доживає, тож мала б… про милосердя пам’ятати. Та зів’ялі панові вуста ворушилися отруйними зміями, вихлюпували на Дору прикру зневагу.

- Не можна… Так не можна… до людей, - вигукувала цілком зрозуміло. - Ти… казав… розмовляти навчиш… А сам… поганий! Поганий!

- Ти… помреш! - ляпнула раз у відчаї.

- Усе за планом… - прошепотів старий пан. - Спочатку навчу тебе базікати. А потім… помру.

- Ні! Ні! А я не розмовлятиму! Я… мовчатиму! - слова лилися, не зупинити. Сльози на очах. - Ти… не помреш… Я - погана! Погана! Тут лікарі… Ти… що хочеш? Що?

- Заспівай… - відказав так слабко, що Дора перелякалася. - Мама колись співала… Горіла сосна, палала…

А в Дори ж мама - ту саму…

- …Горіла сосна, палала. Під нею дівка стояла. Під нею дівка стояла. Русяву косу чесала, - виводила не панові, далекій мамі Марічці. - …Ой, коси, коси, ви мої. Довго служили ви мені. Більше служить не будете. Під білий вельон підете…

Замовкла. Ох, пан має рацію, - квочка! Закинуло, дзьобом б’є - зерна їй. А зерно далеко… Каштелу-Бранку.

- Мама моя… загубилася… - сказала старому панові. - А я тут… Квочка…

Пан не почув. Лежав на постелі блідою тінню. Зіщулилася від жаху, підійшла ближче. На постіль присіла близько - а хай хоч за жопку!

- Пане… Спиш? Най тобі спокій у дорогу, - мовила. Затремтіла. Очі заплющила і заспівала. - Горіла сосна, палала…

Старий пан спокою не хотів. Мучив Дору днів десять, аж поки геть не охляв. Рукою кволо махнув, мовляв, вільна.

- Усе, - прошепотів. - Йди собі, Доро. Тепер не пропадеш.

- Я тепер… готова? - запитала, серце в п’яти.

- Балабониш, як холєра.

- Тепер… ти помреш?

- Інших планів… не маю, - прошепотів старий Перепечай, наче то не Бог, а він Богові наказав уже смерть привести.

У своєму кабінеті Міла простягнула Дорі конверт із грішми.

- Пан Перепечай наказав гроші тобі віддати тільки тоді, коли вже не знадобишся, - повідомила. - Нині сказав - Дора вже не потрібна, - обійняла санітарку. - Відпочинь кілька днів. Геть змарніла.

Дора хотіла було вигукнути: “А пан? Він же ще не помер!” А язик наче паралізований. Звично написала у блокноті: “А старий пан?”

- Без свідомості… День-два…

- Із паном буду, - пояснила жестами.

Сиділа на твердому табуреті біля ліжка, на якому ледь дихав Перепечай, спина від втоми лозою гнулася. Терпіла. Змочувала вуста старого пана вологою серветкою, усе товкла - “Горіла сосна, палала…” Наче поки співає - нема смерті ходу.

За дві доби посеред ночі старий Перепечай розплющив очі. У голові ясно - фініш! Повів очима - де смерть? Замість моторошної чорної порожнечі - м’яке світло нічника кидає тіні. На краю широкого ліжка біля Перепечаєвих ніг солодко спала Дора. Скрутилася кошеням, рукою до неї дотягнутися можна. На вустах посмішка світла.

“Хоч за жопку вщипни”, - й собі усміхнувся Перепечай подумки.