Биті є. Макс. Книга 2

Макс йшов довгим темним коридором. Трусило від ненависті. Щось важливе і неприйнятне жило в його батьках, перекреслювало тепло і щирість, що він мав би… мав відчувати до них. Ця пихата зневага батька. І тваринна відданість матері. Для чого вони?!

Почув позаду кроки, озирнувся різко.

- Максиме Володимировичу, - перед ним стояв Продан. - Охорона пана Перепечая переходить у ваше розпорядження.

- Мені не потрібна охорона!

- Ваш дідусь… Він передбачав… Що ви так скажете. Просив передати… Ще мало хто знає…

- Про що?!

- Що ви стали надто… багаті. Скоро навколо вас з’явиться юрмисько людей. А це вже саме по собі…

- Добре. Ви… тільки охороняєте?

- Будь-який наказ.

- Санітарка… Яка за дідусем ходила. Знаєте її?

- Бачив.

- Знайдіть!

- Вона тут… У кабінеті старшої медсестри. У неї вихідний, але я подумав… Що ви захочете поговорити з нею… Подякувати. Попросив затримати.

Макс зайшов до невеличкого охайного кабінету й остовпів. На звичайній медичній кушетці, що стояла біля стіни, спала Дора. Старша медсестра приклала палець до вуст.

- Прошу… Тихо. Дівчина два тижні не відходила від пана Перепечая. Вкрай виснажена. Заснула… Може, потім поговорите?

- Вийдіть, - прошепотів люто.

ІІродан мовчки вхопив Мілу під руку, настійливо потягнув до дверей.

Макс стояв навпроти кушетки… Дора! Знову Дора! Глуха, німа, безпорадна, думки вправно плутає. Виринає, як з темної води, в його житті саме тоді, коли карколомні новини збиваються в зграї, падають на голову одночасно. Патлатий журналіст, брехлива секретарка, дивна смерть діда, Дора…

Присів на стілець, дивився на дівчину… Містика! Як могло так статися?! Чому дід забажав, щоб поряд із ним в останні хвилини були не донька, не онук - чужа людина… І тою людиною стала… Дора. Паскудство! Дістав мобільний.

- Ганно Іванівно. Не йдіть. Дочекайтеся, поки повернуся, - холодно наказав у трубку.

Дора ворухнулася уві сні. Макса підкинуло: що він скаже їй? Дякую?

До дверей.

Стерильний коридор вичищений від будь-яких емоцій. Демонстративно-співчуваючі очі медперсоналу - дисонансом. На дисканті. Крокував надвір, та раптом повернув до моргу. І тільки біля бездиханного тіла діда - порожньо, батьки поїхали ла- хи й скорботу на похорон збирати - запитав у Продана:

- Скільки дід заплатив санітарці за… послугу?

- Три тисячі гривень. Казав: “На цукерки. їй не гроші, інше потрібне”.

- Що? - напружився.

- Не знаю, - зізнався Продан. - Як треба - завтра ж дізнаюся.

- Завтра дідуся… ховатимемо, - процокотів зубами: як же зимно там, де смерть. Не зводив очей з Перепечаєвих іронічних вуст. Бачив… Макс уже бачив смерть.

Схаменувся.

- До діда хочу, - прошепотів.

Продан не втримався, брова здивовано смикнулася: та що ви таке мелете?! Живіть, їй-богу…

- Пан Перепечай… підготував для вас кімнати… у своєму будинку, - здогадався вчасно.

- Цей будинок увесь мій, - уже йшов геть. Апартаменти на Хрещатику порівняно з дідовим палацом - паршивий економ- клас. Переселиться сьогодні ж! Тільки зателефонує Ганні Іванівні - хай речі збере.

Згадав про секретарку, кров до скронь.

- На Хрещатик! - наказав Продану. Можна було б і не пхатися. Послати Продана, щоб викинув секретарку з тріском. Та дуже вже хотілося подивитися їй у вічі. Запитати люто і холодно: “А ти… Ти чому невдячна?! Хто тобі сказав, що мені можна брехати?!”

“Ауді” дісталося пафосної новобудови опівдні. Біля біло- червоного штагбаума стояв Данко. Макс відчув себе могутнім диким шляхетним вовком, якого обклали з усіх боків нікчемні, безсилі мисливці - намагаються впіймати на безпардонну підлу брехню. Дора, Ганна Іванівна,оцей патлатий…

Зупинив автівку біля шлагбаума, гримнув дверцятами, прошепотів Продану:

- Не ходи за мною.

Стояв каменем, спостерігав, як Данко поспішає до нього. В голові лють їжаком качалася. Що ж він так неуважно… до знаків долі? Якщо підла зрадлива Люба, що клялася йому в коханні і трахалася з Макаровим, пішла і підсунула йому Дору… То треба ж було… Як Макаров… Трахнути Дору, аби оцьому патлатому мордуватися, як Макс мордувався…

- Пане Сердюк… Розумію… Прийміть мої співчуття… Якщо можна, тільки адресу Ганни Іванівни… - почув голос Данка. Який вольовий хлоп!

- Дора… спить! - сказав раптом.

Данко відсахнувся. Завмер, почервонів до скронь. Насупився. Зиркнув вовченям.

- Дарма Дора так уже… віддавалася беззастережно… - процідив Макс, кадуцей вів. - Ви… де зазвичай зустрічаєтеся?

- У Марійському… - Данко глухо.

Макс розсміявся недобре.

- А їх… їх на пішохідний міст тягне! Кожна люба… туди. А тобі потім… Хіба за ними встигнути?! І… чи варто?! - пішов геть. І не озирнувся. Буде забава! Уява бісилася: Дора летить з мосту, розгублений Данко мегушиться. А не стрибне! Не стрибне…

Увійшов до власних апартаментів. Побачив біля дверей Ганну Іванівну - стовбичить стримана. Поряд на підлозі пакет зібраний.

- А-а-а… То ви прозорлива! - мовив холодно. - Навіть шкода з вами розлучатися.

- Гроші… за листопад заплатите? - запитала спокійно.

- А як думаєте?

- На все добре, - пішла до дверей.

Макс скривився гидливо - хоч би вибачення попросила, паскуда!

- Чому?! - прошепотів услід.