Блакитний Замок

Обурений доктор Столлінг зробився таким жахливим, що Валансі дивом дивувалася, як Абель зносить його вигляд. Але Абель ніскільки не переймався.

— А ви шось про це знаєте? — добродушно запитав він.

— Про ЩО?

— Про рандки, — холоднокровно пояснив Абель.

Сердешний доктор Столлінг, який ніколи не одружився, бувши певним у необхідності целібату для кліру, не помітив цього нескромного зауваження. Він повернувся спиною до Абеля і заговорив з Валансі.

— Міс Стірлінг, я прийшов сюди з волі вашої матері. Вона благала мене піти. Я маю передати вам кілька звісток від неї. Ви, — тут він покивав пальцем, — ви їх вислухаєте?

— Так, — ледь чутно сказала Валансі, дивлячись на той палець. Він діяв на неї як гіпноз.

— По-перше, ви покинете цей…цей…

— Будинок, — вставив Галасливий Абель. — Бу-ди-нок. Трошки затинаєтесь, містере?

— це МІСЦЕ і повернетесь додому. А містер Джеймс Стірлінг найме кваліфіковану медсестру, яка прийде сюди і доглядатиме міс Ґай.

Попри весь свій страх, Валансі непомітно усміхнулася. Дядько Джеймс справді вважає становище поважним, раз згодився труснути гаманцем. Як би там не було, родина більше не зневажає і не ігнорує її. Несподівано вона стала цінністю.

— А це вже моя справа, містере, — озвався Абель. — Міс Стірлінг може йти чи залишатися. як їй подобається. Ми з нею уклали чесну угоду і вона може звільнитися, якщо побажає. З неї добра господиня — годує мене їжею, що пристає до ребер. Не забуває солити кашу, не тріскає дверима і, як не має про що говорити, то мовчить. Для жінок це справжнє чудо, знаєте, містере. Я нею задоволений. Якщо вона захоче, то може йти, але ніхто сюди не прийде за гроші Джіма Стірлінга. А як раптом прийде, — голос Абеля був на диво м’яким та ввічливим, — то я йому мозок на дорогу витовчу. Передайте йому це і поздоровте від А.Ґая.

— Докторе Столлінг, Сіссі не потрібна доглядачка, — щиро промовила Валансі. — Їй ще не так зле, але їй необхідне спілкування. Хтось, кого б вона знала і любила і хто б жив разом з нею. Ви це зрозумієте, я певна.

— Я розумію, що ваші спонуки цілком… гм… схвальні. — Доктор Столлінг відчув себе вельми великодушною людиною з широкою душею, бо насправді він не вважав спонук Валансі схвальними. Він її зовсім не розумів, а, раз так, то й не міг вважати її спонук схвальними. Коли він чогось не розумів, то засуджував це. Вкрай просто! — Але ваш найголовніший обов’язок — це обов’язок перед матір’ю. Вона вас потребує, вона благає, щоб ви повернулися додому. Якщо ви повернетесь, вона все пробачить.

— Приємно, хоч неглибоко, — задумливо зазначив Абель, насипаючи на долоню тютюн.

Доктор Столлінг проігнорував його.

— Вона благає, але я, міс Стірлінг, — доктор Столлінг пам’ятав, що він є представником Ієгови, — я НАКАЗУЮ. Як ваш пастор і духівник, я наказую, щоб ви пішли зі мною додому, — негайно. Одягайте ваше пальто й капелюх і ходімо.

Доктор Столлінг покивав до Валансі пальцем. Від цього безжального пальця вона помітно розгубилася і знітилася.

— Вона здається, — думав Галасливий Абель. — Піде з ним. Побий його грім, яку владу ці проповідники мають над жінками.

Ще трішечки — і Валансі підкорилася б доктору Столлінгу. Вона мусить повернутися з ним додому — і піддатися. Вона знову стане заляканою Досс Стірлінг і впродовж тих нечисленних днів чи тижнів, які їй зосталися, вестиме те саме мізерне існування, що й раніше. Така вже її доля, втілена у цьому задертому вгору пальці. Тікати від цього так само даремно, як Галасливому Абелю від його приречення. Глянула, як пташка на змію. Наступної миті…

— «Страх — це первородний гріх, — озвався зненацька тихий голос глибоко-глибоко-глибоко всередині Валансі. . — Майже все зло на світі бере свій початок з того, що хтось чогось боїться».

Валансі встала. Страх все ще стискав її серце, але душа її звільнилася. Вона не обмане цей внутрішній голос.

— Докторе Столлінг, — повільно сказала вона. — Зараз я не маю ЖОДНИХ зобов’язань перед матір’ю. Вона зовсім здорова, має всю допомогу і товариство, які їй потрібні. Вона мене не потребує, але тут я НЕОБХІДНА. Тут я і зостануся.

— Молодця дівчина, — захоплено сказав Абель.

Доктор Столлінг прибрав свого пальця. Не міг же він без кінця ним махати!

— Міс Стірлінг, чи ж ніщо не може вплинути на вас? Ви пам’ятаєте своє дитинство?

— Ще й як. Я його ненавиджу.

— Ви усвідомлюєте, що скажуть люди? Що вони ВЖЕ кажуть?

— Можу собі це уявити, — сказала Валансі, стенувши плечима. — Я двадцять років ходила на дірвудські чаювання та швейні гуртки — і нічого там не чула, окрім пліток. Але, докторе Столлінг, мені байдуже, що вони переповідають.

Доктор Столлінг не мав іншого виходу, як піти. Дівчина, зовсім байдужа до громадської думки! Для якої нічого не важать священні сімейні узи! Яка ненавидить спогади про своє дитинство!