Блискавиця Перунова

“Це батько вирішив, - спитав люто, - а чи Межибор? Він бо зарився на неї, ще коли вона дівкою була!”

“А Калина що – не може вирішувати? – сказав Ольг спокійно, - може у вас, християн, і так-то, а у нас жона і вибирати може.”

“А мій син? – крикнув Косняч, - що з моїм сином?”

“По законам Прави, - озвався брат, - чоловік усиновлює дитя вдови. У тебе немає сина, як немає дружини і рідних.”

З тим і пішов старший Борич, а Косняч стояв серед торговища, наче вритий, і серце йому сходило кров’ю.

Час йшов, а нічого не змінювалось. Отець Ніфонт радив молитись, аби зм’якшилися серця людей, котрі живуть у поганстві, і осяяла б їх любов і віра Христова. Косняч намагався молитись, а сам уявляв, як Межибор, кароокий тихий юнак, зовсім не схожий на світловолосих Боричів, цілує вуста його жони, і аж зубами скрипів від безсилої люті.

Чотири літа промучився отак княжий дружинник. Врешті трапилась нагода – зчепились Боричі з борисоглібськими мніхами за бортні місця. Святі отці колінкували перед Ізяславом, нагадували про десятину, про діда Ізяславового, Володимира-князя, котрий дбав про людей хрещених, а паче всього – про новостворені тоді монастирі і благали про справедливість. Косняч, котрий мав великий вплив на княжича, мовив тоді так:

“Чи до вподоби батькові вашому, мудрому Ярославу, буде, що ви дозволили язичникам кривдити мніхів?”

І Ізяслав звелів воїнам готуватись. Аби приборкати непокірних Боричів.

- Я не думав, що вони будуть аж так опиратись, - бурмотів нині п’яний воєвода, а не приспана совість підказувала: думав! І навіть сподівався на те! Адже старий Гатило замолоду не скорився і Володимиру-князю, а тим більше не збирався хреститись по слову його онука. Та не про батька думав Косняч, а про брата Межибора… Цей теж не скориться, хоч і має ніжну душу та все милується сонцем… Ось і буде привід вийняти меча…

Боричі билися люто…Ізяславові дружинники, роздратовані опором, оскаженіли і не милували вже ні жінок, ні дітей. Лише тоді Косняч зрозумів, що накоїв…Та ні, тоді ще не зрозумів, бо побачив Межибора у сорочці без пояса та полотняних гачах, босого, наче тільки-но встав чоловік з подружнього ложа… В руках Межиборових був меч старого Гатила, важкий варязький клинок, здобутий у якійсь битві, а це могло значити лише одне – батька вже нема в живих.

Та навіть це не зупинило Косняча, і він рушив на брата зі зброєю. Межибор був Боричем, і не відступив перед видимою смертю, хоча, певно, відав, що йому не здолати княжого дружинника в кольчужній броні. Косняч зрубав брата, наче деревце, і тут таки побачив Калину…

“Межиборе! – крикнула вона розпачливо, - Боги! Межиборе!”

Хтось напав на Косняча збоку, і той почав відбиватись, аж поки не надбігли на поміч Тука з Чудином. Лише тоді Косняч розгледів, що бився з Ольгом і ось тільки зараз почав розуміти, що наробив.

“Що ж ти наробив? – вигукнула Калина. Вона стояла на колінах біля мертвого Межибора, - що ж ти накоїв, братовбивце?”

І Косняч побачив з жахом, що варязький клинок Гатилів жінка спрямувала собі в груди.

“Калино! – зойкнув він, - стій! Не бійся! Я все тобі пробачу! Задля дитини – зупинись!”

“Ти мені пробачиш? – спитала Калина з моторошним усміхом, - Ти?!”

“Не треба! – закричав Косняч, кидаючись вперед, - Калино!”

Він спізнився. Калина померла у нього на руках, і він поклав її поруч з братом. А далі був ще більший жах – розгромлене капище біля озера, мертва Святослава зі списом у грудях, і русяве хлоп’я, що притислось до підніжжя Перунова Образу. Хлопчик теж був Боричем, бо не захисту шукав у Громовержця, а намагався оборонити Святиню від Чудина з Тукою.

“Хто убив жінку?” – рявкнув Косняч, вже не володіючи собою.

“Оце щеня мене вкусило! – буркнув Чудин, - я хотів його прикінчити, а стара сама кинулась проти списа…”

“Цей хлопчик був з нею?”

“З нею… - озвався Чудин розгублено, - то й що?”

“Геть звідси, дикуни заокські! – загорлав Косняч, - не смійте чіпати хлопця!”

Він підійшов до хлоп’яти, і мовив лагідно:

“Ти мене не пам’ятаєш, Сяйвику? Я Косач… Косач Борич… Я нині…, - він чомусь затнувся, - твій єдиний родич… Я заберу тебе з собою… Не бійся … Ти згадаєш мене! Не бійся…”

“Мама казали – ви не родич, ви зрадник! – вигукнув хлопець, - я ніколи не стану зрадником, як ви! Я – Сяйвір, син Межиборів!”

Косняч відчув тоді, що ось-ось зомліє. Підсвідомо він весь час боявся відплати Вишніх… Відплати за зраду! Ось вона відплата – мертва Калина, тавро братовбивці, і син, котрий зве батьком іншого!

“Крушіть зображення ідольські!” – почувся могутній голос, і Косняч пізнав отця Варсонофія, єдиного з мніхів туровських, котрий не побоявся супроводжувати Ізяслава. Говорили, що чоловік цей – розкаяний розбійник, і мабуть не брехали – мніх дійсно мав у собі щось від воїна.