Блискавиця Перунова

“Знайшов сина, Коснятине?” – запитав чернець, побачивши знайомця.

“Не знаю, що й робити, отче! – сказав Косняч трохи не плачучи, - дитя не признає мене… Та ще оце – “син Межиборів”… Лихо!”

“Діти швидко забувають, - потішає мніх, - і ми змусимо його забути це ім’я… Але найперше треба охрестити хлопчину, аби від нього не смерділо цією поганською вессю.”

“Ви не смієте! – б’ється хлоп’я в міцних руках Варсонофія, - я не хочу! Я – Сяйвір! Вони убили бабусю! Я не хочу бути з вами! Мамо!”

Сяйвика охрещено просто у Борич-озері. Під час обряду хлопчина затихає, і Косняч ладен уже дякувати Господу за диво. Варсонофій нарікає новохрещеного Самуїлом, і раптом малий говорить гаснучим голосом:

“Там у воді – кров…”

То були його останні слова. Хлопець зомлів і більше не приходив до тями. Косняч попрохав доглядати за ним одного з мніхів, котрий мав у Турові славу блаженного. Чернець ходив за дитям, наче за рідним, але очутити не зміг. Не помогла ні молитва, ні реліквії зі Святої Землі, які Косняч випросив у монастирі в надії на порятунок. Сяйвик тихо згасав, і тут гонець привіз з Києва наказ старого князя Ярослава, аби Ізяслав зі своїми людьми негайно виїхав до Новгороду, де починалась якась ворохоба.

Через два літа Косняч повернувся до Турова, але не знайшов ні сина, ні його могили. Блаженний на всі розпити відповідав тільки, що хлопчину забрав чоловік з мечем та вовчою головою. Зосталися дружиннику Ізяславовому в пам’ять про рідних лише синові іграшки, підібрані тоді на попелищі, та хустина жони.

І нині, через стільки літ, ввижається воєводі красуня у білому платі, схилена над колискою.

“Люлі-люлі мій синочку… Татко зробить забавочку… Зробить меч із деревини… Зробить коника із глини…”

- Чому, - бурмоче воєвода, тоскно дивлячись на порожню сулію, - чому ти відмовилась від мене, Калино? І хто оповість, що сталось з дитям моїм?

Тоді він довго шукав хлопця. Боричі полягли геть усі, але у старої Святослави могли залишитись якісь родичі…Косняч їздив на Деревлянщину, розпитував у Києві про відьмин рід…Зі Святославиного селища теж нікого не зосталося в живих, а старші кияни хоч і пригадували собі її батьків: Ратибора, Перунова воїна, та Світозару Любомирову з Ковальського Кута, котра теж була відьмою-цілителькою, але людей, рідних їй по крові, віднайти так і не вдалося. Сяйвик згинув безслідно, і Косняч досі не міг зрозуміти, для чого якомусь “чоловіку з мечем” було брати з собою в мандри хворе дитя, котре не говорило, не рухалося, майже не їло…

Аби Сяйвик вижив, він був би нині схожий на цього Вогнедара… Воєвода знову згадує юне затяте лице молодого воїна…, і те, що від нього зосталося потім…Хай Бог боронить його сина від такої долі… Але язичник винен сам – для чого вперся? Подякують йому ті смерди, аякже, посміються над дурнем – і тільки…

- Але звідки він знає мене? – знову запитує воєвода в порожньої сулії, - звідки він знає, що я…когось зрадив. Звісно, це не так… не так…, але чому він сказав оте?

Воєвода чував замолоду про віщунів та їхні прозирання. Може в юнакові прокинувся дар віщунський, як-то часом буває з волхвами в смертну годину…Але тоді, можливо, йому привиділось і ще щось з життя Коснячевого…

Наприклад, куди подівся хлопчик на ім’я Сяйвір.

Тільки-но зажевріло на сході, як воєвода у супроводі охоронців, знову подався до княжої в’язниці. Міркував при тому так: може чоловік той при тямі, і розкаже про своє прозирання у обмін на смерть від меча.

Челядинець Коснячів, якому воєвода звелів доглядати бранця, мав вельми переляканий вигляд і одразу почав виправдовуватись:

- Погано, мій пане, але я тут не винен… До тями не приходить, лихоманка прикинулась…То не дивно – при таких ранах… Себе навіть не пам’ятає…Його ж, казали люди, ніби Вогнедаром звуть, а він одне торочить у маренні: ”Я – Сяйвір, син Межиборів…”

Челядинець раптово затинається, бо лице Косняча стає раптом як у смертельно пораненого.

- Ти не міг цього чути від нього, пес ! – загорлав воєвода., - що ти знаєш про мене? Звідки?

Челядинець, котрого воєвода схопив за горло, хрипить перелякано:

- Про вас? Що про вас? Я нічого не знаю…

Косняч відштовхує півзадушеного роба і нахиляється над бранцем, вдивляючись з жахом в спотворені обпалені риси.

- Мамо, - стогне поранений, - темно…Мамо! Запаліть хоч свічечку…

- Не може бути, - говорить воєвода сам до себе, - аби це саме він…

А пам’ять послужливо згадує доноси виказувачів, і слова їхні про двох волхвів, старого й молодого…“Чоловік з мечем”…І “вовча голова” – оберіг Перуничів… Чи це можливо?

- Жоден волхв, - бурмоче Косняч, - а тим більше – Перунич, не буде вчити хрещеного чоловіка…Це не він…Не він…