Блискавиця Перунова

- Скільки праху на землі, - знову марить поранений, - стільки і воїв небесних…Вони будуть битися поруч…Боричі вийшли з Вираю… Їхні мечі – до мого!

- Як тебе звали? – кричить воєвода, вже не володіючи собою, - як?

- Сяйвір, син Межиборів, - раптом майже притомно відповідає бранець, - чуєте, Віщий? Я згадав…Згадав…Селище в лісі, а маму звали Калиною…Вона співала мені пісень…

Косняч відсахується і кличе челядинця. Той несміливо підходить ближче, все ще тримаючись за горло.

- Зніми з нього ланцюги, - наказує тисяцький.

Слуга виконує розпорядження і застигає з відкритим ротом. Грізний тисяцький бере в’язня на руки і йде до виходу. Лице Косняча залите слізьми.

Сину, - шепоче він, - я знайшов тебе…Сину!

***

Воєвода примістив Вогнедара у наспіх опорядженому прихатні свого будинку і подався до монастиря Печерського слізно прохати ігумена Феодосія, аби той відпустив доглядати за пораненим мніха Ларіона, відомого у монастирі як лічець. Лікував той мніх трохи травами, трохи вмілим доглядом, в основному ж покладався на святу молитву. До особливо тяжких недужих приносив реліквії зі Святої Землі, де побував замолоду. Оповів Косняч ігумену усе як на сповіді, і тінь якась ковзнула по лиці суворого настоятеля.

- Чи не отой це жрець Перунів, - запитав врешті, - що опоганював місто за Всеслава?

- Він, отче, - заспішив Косняч, - але хлопчина не винен… Хрещений він. Малим забрав його волхв отой…,Далебор, здається, і виховав поганином. Син мій навіть віровідступником не є, бо не навчено його віри християнської! Отче, я шукав його все життя, а зустрів – і не впізнав, тому й повівся з ним як з ворогом! Благаю вас – пошліть Ларіона до мене, аби врятував хлопця!

- Багато зла накоїв син твій, воєводо, - мовив Феодосій, - але часом буває так, що чоловік через страждання приходить до Христа. Я пришлю лічця його доглядати. Бог бо не допустить смерти грішника без покаяння його.

З того дня чернець Ларіон оселився у домі Косняча. Робив він усе, що в змозі – промивав юнаку запалені рани, годував, напував, ходив як за дитям малим, і палко молився за душу грішника Самуїла. Косняч же приходив щодня, сідав біля ложа й слухав, як марить син його то уривками сказань прадавніх, то кличе Богів Древніх, жахаючи тим чесного мніха, то шепоче слова кохання дівчині якійсь, чиє волосся пахло яблуневим цвітом у ніч любові… Аж з лиця зсунувся воєвода, схуд, почорнів, челядь боялася до нього й близько підходити. Часом вже навіть і прагнув Косняч, аби помер врешті юнак, і жахався цього, а ще більше боявся хвилини його одужання.

Так минуло літо, і поборов смерть Перунич. Гарячка спала, дихання стало рівним, і марення припинилось, та замкнувся нині воїн в мовчанці, наче в панцирі. Ларіон запевняв Косняча, що юнак вже притомний, і розуміє, на якому він світі, а говорити не хоче навмисне.

Не знав ніколи страху Косняч Борич, та тремтів усім тілом, коли вирішив нарешті поговорити з сином. Прийшов тисяцький як завжди, увечері, сів біля ложа і довго вдивлявся в спотворене лице юнака. Лице те заросло борідкою замість юнацьких вусиків, і волосся відросло на колись старанно голеній голові. Серед русявих пасем білою смугою виріжнявся вояцький чуб.

Косняч кілька хвилин дивився на те сиве пасмо, тоді мовив хрипко:

- Сяйвіре, чи чуєш мене? Сяйвику…

Непорушно лежав Перунич, і нічого не ворухнулось в його обличчі. Воєвода зітхнув, тоді заговорив знову:

- Я знаю, що ти мене чуєш, Сяйвіре Боричу…Одного ми роду, і ти вважаєш мене дядьком своїм. Вислухай мене…Страшне сотворив я з тобою…Та не винен я, чуєш, у тому, що сталося! Війна війною… Потрап я до рук киянам твоїм, вони б мене на шматки роздерли! Я нині ходжу з охоронцями, бо не знаю, в якому завулку мені ножаку в спину пхнуть! І раніше було не краще, а я ж лише служив князю вірно, та лад у місті підтримував…

Тиша була йому відповіддю. Косняч помовчав трохи, тоді заговорив знову:

- Сяйвіре! Вислухай же мене! Чому, ну чому ти не сказав одразу, що є Боричем? Не знаю, що оповідав тобі той старий відьмак, котрий тебе виховував, але він тебе обдурив! Вони всі тебе обдурили – Калина, Межибор, дід Гатило! Який же ти син Межиборів? Коли я став служити Ізяславу, тобі вже два рочки було! Ходив уже! Волоссячко пахло зіллями! “Тато” вже вимовляти вмів! Ти – мій син! Мій, а не брата мого! Калина зреклася мене з помсти, за те, що прийняв я віру Христову! А як я міг не хреститись, коли прагнув служити Русі! Хіба моя провина, що нині для цього потрібно хреста на шиї мати, а не обереги Перунові? Князі хрещені – отже добра віра ця! Та хіба ж я один такий на землях наших? Яка ж це зрада, синку? Не я покинув рідних – вони вигнали мене, бо душі жорстокі мали! І я душею очерствів, того і мучив тебе, бо нагадав ти мені людей тих незлагідних!