Блискавиця Перунова

Якось, коли сидів юнак на сходинках, насолоджуючись останнім теплом осіннім, щось волохате стрибнуло йому просто на груди, трохи не перекинувши на сходинки, а шорсткий язик облизав обпалене лице.

- Полісуне! – видихнув Вогнедар, - друже мій, я гадав, що тебе вбито!

Провів рукою по волохатому боці і знайшов місце, куди вразила стріла вовцюгу. Гостряк вийшов із рани, зоставивши рубець Вовк тихо гарчав, наче виправдовуючись в тому, що не прийшов раніше.

- Ти можеш бачити, друже! – мовив Перунич ласкаво, - аби ти ще й міг говорити!

Говорити, ясна річ, не міг Полісун, але з того часу частенько пробирався до Коснячевої садиби. Його помітили, і гнали, і вбити намагалися, та ніщо не могло злякати звіра. А якось, коли не було вдома Косняча, вовк з’явився не сам, а з дідом Сулицею.

Старий чоботар, побачивши юнака, аж об поли вдарився:

- Та що ж вони з тобою зробили, катюги! Це Косняч усе?

- Не будемо про це, - сказав юнак, - дідо, аби ви знали, як я радий вас… бачити…

Сухі старечі руки обняли його.

- Дитинко, - мовив Сулиця, - очі ж твої не бачать, тільки душа видюща! Щоб йому, паскуді, добра не було, нашому воєводі…Мені, старому, хоч одне око зоставили…

- Боги, - прошепотів Вогнедар, - та як же це?

- Та схопили мене ото разом з усіма, - мовив старий, - і під ромейську кару… А в їх же, у Царгороді, заведено було – осліплять там сотню чоловік, чи десяток, а десятому чи сотому одне око залишають, щоб калік тих за собою водив. Я якраз десятим і був…

Взяв Вогнедар дідову руку і притулив до вуст. Той аж заплакав:

- Ти ще й жалієш мене! Ото лихо! Не зважай, воїне, шевцювати і з одним оком можна!

- Як ви сюди потрапили? – затривожився Перунич, - схоплять ще…

- Вовцюга твій провів, - хмикнув дід, - а схоплять так і схоплять – що з мене взяти? Друге око випечуть – піду старцювати, та й по всьому.

- Що коїться в місті? – спитав Вогнедар.

- Ляхи Болеславові, - почав старий, - геть розперезалися. Дня не проходить, аби когось не пограбували. Ізяслав з Болеславом-крулем увійшли до Києва. Князь, дізнавшись про те, що синочок його, Мстислав, пів-Подолу спалив, та про кари оці ромейські, шпетив княжича на всю губу. Дісталося і Коснячу. Знову виходить, що добрий князь у нас, лише слуги його злі… А торговище від Турової Божниці звелів, однак, на Гору перенести. Це не інакше, як той же Косняч порадив, аби нашого брата-міщуха завжди на оці мати.

Дід замовк, тоді спитав нерішуче:

- Знаєш, Вогнедаре, що люди брешуть?

- А що?

- Ніби ти скаженого Косняча чи син, чи небіж?

- Він був мені батьком, - сказав Перунич так, як про небіжчиків говорять.

- Як же він тепер, - охнув дідо, - опісля всього…дивиться на тебе?

- Життя стало мукою і мені, і йому, - вимовив Вогнедар, - але що тут можна зробити…

- А ще брешуть, - продовжив дід, зітхнувши, - наче хрестився ти, мук не витримавши… Через це, мовляв, Косняч, пощадив тебе…

- Охрещено мене малим, - спокійно пояснив юнак, - того дня, коли винищено рід мій… Батько ж мій Косняч, хрестившись по волі власній, був серед тих, хто убивав родовичів моїх. Опісля того я захворів тяжко, і врятував мене Далебор Віщий, який і виховав потім.

- А він не знав про це, волхв твій? – запитав дідо розгублено, - як це він наважився вчити тебе?

- Мабуть сподівався на те, що дух мій все переборе, - ледь усміхнувся Перунич і розв’язав шнурівку на сорочці. Сулиця лише головою покрутив – на обпалених грудях юнака не було живого місця.

- Будь кому, - озвався знову Вогнедар, - хто скаже, що зневажив я Богів наших, відповідайте, що це неправда. І нікому з киян не пошкодив я жодним словом – доказом тому рани оці, і моє обличчя.

Сулиця тоді поклав йому на коліна торбину, і щось довге, загорнене у ганчір’я.

- Тоді, - сказав, - це твоє, Перунів воїне.

- Що це? – спитав юнак.

- Гусла твої. І меч…

- Меча ж де ви добули, діду? – аж скрикнув Вогнедар.