Блискавиця Перунова

Тупіт важких чобіт наблизився, і юнак вдарив на звук, роблячи випад. Меч наштовхнувся на меч. Нападник відскочив. Він явно не чекав відсічі.

- Ти йшов убивати безборонного? – озвався юнак, - ти помреш сьогодні, чоловіче, бо Перун охороняє воїнів своїх…

Найманець судомно ковтнув повітря. За його спиною величезний вовцюга вчепився в горлянку його напарникові, а проти нього стояв сліпець, котрий рухався упевнено, наче зрячий…Чолов’яга кинувся вперед, розсудивши, що напасти зненацька усе-таки краще, аніж стояти, зціпенівши від страху, і потрапив просто під удар меча.

Перунич відчув ворога, як тоді, на Хорсиці, відчував з зав’язаними очима свого навчителя. Його клинок опустився з такою силою, що зніс супротивнику голову напріч. Юнак кинувся вперед на вовче гарчання, але Полісун вже справився сам. Вогнедар опустився на коліно, і вовк поклав йому на груди скривавлену морду.

- Добре, друже, - мовив ніжно воїн, - заспокойся, друже…

Косняч з охоронцями прибігли за кілька хвилин по тому. Півпритомний Алемпій очманіло дивився на мертві тіла і на переможців – чоловіка і звіра. Воєвода роздивився убитих і буркнув:

- Суздальські пси… Землячки мого Туки… Це ж він їх і підіслав, собачий син!

Тоді мовив з мимовільним захопленням:

- Це ж треба! Такий удар! Голову з плечей зняв! Всліпу! Ох, сину! Що ж мені робити? Тука ж не зупиниться! Цей дикун з північних лісів мстивий, наче поранений ведмідь!

- Єдине, що сказати можу, воєводо, - озвався блідий, наче смерть, книжник, - ваш син помре поганином. Зодівся він в єресь свою, як в броню, і нічим тієї броні не пробити. Нічого довести йому не можна, бо неправедні висновки робить він з усіх слів моїх.

- Оце він тут увесь, - з болем мовив воєвода, - як дуби оті їхні, що стоять, навіть коли блискавка проходить їх наскрізь…Та хіба ж можна так жити, синку? Ось двоє вбивць, а прийде четверо – і не здолати їх тобі…Або накаже таки Ізяслав притягти тебе на суд княжий, аби видати союзникам своїм…Ти твердо вирішив померти?

- Аби я хотів померти, то впав би на меч, - сказав спокійно Вогнедар, - ні, вмирати я не хочу. Але піду я від вас, батьку, бо і я є вам тягарем, і ви мені болем пекучим. Ми наче з ріжних світів, й не буде нам порозуміння…

- Ти такий же жорстокий, як і твій Перун, - вимовив тисяцький стиха, - нема в тобі милосердя…

- Ви говорите про милосердя? – спитав юнак, і аж затремтів Косняч, почувши в голосі сина відгомін материного голосу, - Ви?!

Витер меча юнак об жухлу траву занедбаного садочка і пішов до прихатня свого разом із Полісуном. А Косняч дивився йому вслід безтямними очима, поки не озвався з жалістю Алемпій:

- Є милосердя небесне, і воно безмежне! Моліться, воєводо, і Бог не покине вас!

- Давно вже покинули мене і Бог, і Боги, - сказав старший Борич змучено, - думаю нині, аби загинув я у юності у лапах ведмежих, то був би щасливішим, аніж отаке животіння маючи. І син мій не пройшов би через страждання такі, і Калина зосталася б жити, і браття…

- Але ж душа ваша пішла б на вічні муки, - зітхнув книжник.

- Невже у пеклі буде гірше, ніж мені зараз? – буркнув воєвода, - давно повісився би, й на гріх не зваживши, але тоді сина точно вб’ють, і ще й це впаде на мене

***

Дідо Сулиця готувався до Різдва… Ще з літа він назбирав у родичів на весі пшеничних стебел і нині виробляв Дідуха. Снопик виходив пишний і гарний. Сулиця задоволено посміхнувся.

Дідо радів і ще з одного приводу. Князь Ізяслав розсварився зі своїм тестем, і круль Болеслав подався в свої землі разом зі своїм поріділим воїнством. Оскільки дідо був якоюсь мірою причетним до вигублення ненависних зайд, то щиро зловтішався з крулевої злості:

- А тримай своїх розбишак у шорах, аби вони не нишпорили по людських хатах.

Рідних у Києві в діда не зосталося, але добрих знайомих було трохи не півміста. Тому, почувши стук у сінешні двері, старий мовив радісно:

- Заходь, чоловіче добрий!

Та й обімлів. Надворі третій день крутила зимова завірюха, а на порозі стояв чоловік в самій лише полотняній льолі та гачах. Біля його босих ніг притулився величезний вовцюга.

Навіть, якби у прибулого не було гусел і меча, Сулиця одразу пізнав би і це обпалене горде лице, і Полісуна. Дід схопився з лави:

- Ой, лихо мені! Таж ти весь закоцюб, хлопче! Та як же ти дійшов?

- Полісун довів, - ледве вимовив юнак.

- Босий, по снігу… Лягай ось… Лізь на піч… Я тебе вкрию і узвару гаряченького…

Сулиця напоїв несподіваного гостя і узваром, і медовухою, й той проспав цілий день і прокинувся аж увечері. Мовив тихо:

- Добре тут, у вас.

- Невже краще, ніж у воєводському домі? – розчулено озвався старий.