Блискавиця Перунова

Подався той киянин своїм шляхом, а Батура, подумавши, зостався на місці. Поляні ж сказав обережно, аби не чекала на лада свого, не мучила себе даремно марними надіями, та донька все одно не вірила в загибель Вогнедарову.

Якось влітку йшов собі Батура з поденної роботи, і побачив якогось чоловіка, котрий дибав потиху, спираючись на палицю. Поруч з подорожнім біг великий пес вовчої масті, наче кроки його направляючи. Волосся довге мав перехожий, все перевите сивиною, і сиву ж бороду, але тримався прямо, наче й не старий ще. Замість очей же, як підійшов ближче подорожній, побачив Батура загоєний опік і здригнувся, згадавши оповіді втікача-киянина.

“Мабуть це один з тих бідолах, - подумав, - що осліпили їх з наказу Мстислава-княжича…”

Мав з собою Батура окраєць хліба, тож і хотів віддати його сліпцеві, а потім й запросити повечеряти, та раптом застиг на місці.

Не чоловіка пізнав дереводіл, а гусла і меч… І вовка пригадав собі, а Полісун заметляв хвостом приязно, пізнавши знайомця.

- Вогнедаре! – покликав Батура тремтячим голосом, - Перуничу!

Усміхом освітилось знівечене лице, і сказав стиха юнак:

- Я знав, що знайду вас, батьку! Боги привели мене до вас.

Обійняв його Батура і мовив тремким голосом:

- Чув я од людей, що Косняч, пес скажений, катував тебе вогнем, аби видав ти схованку мою…

- Вірно говорили люди, - озвався Вогнедар, - та все це проминуло, батьку… Ви не боржник мені, я бо лише робив, що належить.

Аж заплакав Батура, хоч завжди твердого норову був.

- Ходімо! – мовив врешті, - житимеш у нас! Ти ж нічого ще не знаєш – Поляна дитя народила тобі! Хлопчик, міцненький мов жолудь…Очі твої, сині…Русявеньке…Хрестити не дає, та я й не наполягаю. Ходімо, синку! Ото буде їй радість, вона ж бо щодня виглядає тебе!

Похитав головою Перунич:

- Ні, батьку! Нехай пам’ятає мене таким, яким я був.

- Дурний єси! – мовив дереводіл з серцем, - а ще у волхва учився! Та хіба ж за лице твоє кохає тебе Поляна?

- Поляна воїна ладом звала, а не сліпця, - сказав юнак, - тож хай і згадує воїна. Я одного лише хочу – подивитися на сина.

Батура добре знав Перунича і розумів, що марно умовляти його. Зітхнув лише:

- Сина покажу тобі…Тільки як же ти …подивишся?

- Серце побачить, батьку. Не говоріть лише нічого ладі моїй. Я і так зробив велику необережність, коли прийшов сюди.

Провів Батура Вогнедара до садочку біля хатини-ліплянки, де жив нині, а сам зайшов до хати і мовив до Світани:

- В саду у нас сидить сліпець, з тих, що постраждали у Києві. Винеси йому поїсти. Тільки донька хай не виходить, бо лице спотворене у чоловіка того, і молоко у неї пропасти може.

Та цікавість жіноча взяла гору, і пішли жінки вдвох подивитись на захожу людину.

Вогнедар тим часом наказав Полісуну сховатись, гусла ж і меч прикрив свитиною, дарованою йому в якійсь весі добрими людьми. І сів, одвернувшись, та вдарило серце частіше від знайомих кроків.

Насипала йому борщу Світана, хліба дала і трохи меду у мисці, який берегла для доньки. Подякував Вогнедар, намагаючись змінити голос. Коли мовила в нього за спиною Поляна, і наче знову торкнулось до нього розпечене залізо, тільки цього разу обвуглило душу.

- Звідки ви йдете, дідусю? – спитала молодиця лагідно.

Ледь здригнулись прямі плечі Вогнедарові.

- З Києва, жоно, - мовив врешті.

- Чи не чули ви за чоловіка на ім’я Вогнедар? За князя Всеслава його весь Київ знав… Був то юнак краси невимовної, вірою ж язичник. Чула я, що загинув він, але тому не вірю.

- Чув я за Вогнедара, Перунича, - хрипко озвався сліпець, - що помер він від меча у битві, і смерть його була легкою…

- І батько десь таке чув, - озвалася Поляна, - та не вірю я цьому. Може зустрінете десь воїна того, то скажіть, що чекає на нього жона, і що сина він має.

Легше було терпіти смертні муки Вогнедарові, аніж чути голос цей, і лише хитнув він головою на знак згоди, коли ж пішли жінки, застогнав, наче від болю, а тоді став дихати рівно й глибоко, як учив його Далебор, і трошки заспокоївся.

- Милосердя…, - пробурмотів, - ох, батьку Боричу! Милосердний той, хто вбиває одразу… Нема вам мого пробачення, бо хвилини цієї спопеліла душа моя…

Вночі ж, коли поснули жінки, провів Батура Перунича з повітки, де той ночував, до хатини, і підвів до синової колиски. Міцно спало немовля, а пальчики його стискали срібний оберіг з вовчою головою.

- Ось син твій, - вимовив тесля, - зостанься, Вогнедаре!

Торкнувся рукою воїн синової голівки, та так і застиг надовго. Тоді похитав головою:

- Ні, батьку Батуро! Я мушу йти!

- Пам’ятай лишень, - сказав Батура прохально, - що тут і дім твій, і рід твій! Іди, бо я знаю, що не спиню тебе, але повернися до мене… До нас!

Схилився Перунич в прощальнім уклоні перед тим, кого батьком звав замість рідного, і вийшов поспішно з хатини.